Стівен Кінг - Мізері

— Як тобі?

— На вигляд непогано, — промовив Пол, з неймовірною легкістю сказавши найбільшу брехню в своєму житті, а потім поставив запитання, відповідь на яке знав заздалегідь: — Як ти гадаєш, що я напишу?

— Ох, Поле, — сказала вона, обернувшись до нього та зарум’янившись іще дужче. В очах затанцювали радісні вогники. — Я не гадаю , я знаю ! За допомогою цієї друкарської машинки ти створиш новий роман! Свій кращий роман! « Повернення Мізері »!

Повернення Мізері . Він нічого не відчував. Він подумав, що так само нічого не відчуває робітник, якому щойно відтяло руку електричною пилкою і який із байдужою цікавістю оглядає свій зап’ясток, що фонтанує.

— Так! — сказала Енні. Її обличчя сяяло, наче пошуковий ліхтар уночі. Сильні руки були схрещені на грудях. — Ти напишеш книжку тільки для мене, Поле! Відплата за те, що я поставлю тебе на ноги! Один-єдиний примірник нового роману про Мізері! У мене буде те, чого нема ні в кого іншого в цілому світі, як би їм того не хотілося! Уяви собі!

— Енні, Мізері померла.

Дивовижно, але водночас прийшла неймовірна думка: « Я зможу її повернути ». Ця думка сповнила його втоми та огиди, але не викликала подиву. Зрештою, людина, яка змогла пити мильну воду з відра, має спромогтися на підконтрольну творчість.

— Ні, не померла, — замріяно відповіла Енні. — Навіть коли я… злилася на тебе, то знала, що вона насправді не померла. Я знала, що ти не зможеш її вбити. Бо ти хороший .

— Невже? — спитав він та поглянув на друкарську машинку, яка посміхнулася у відповідь. «Подивимось, на що ти здатний, любий друже», — прошепотіла вона.

— Так!

— Енні, я не знаю, чи зможу сидіти в цьому кріслі. Останнього разу…

— Останнього разу було дуже боляче, можу заприсягнутися. І наступного разу також болітиме. Може, навіть більше. Але настане день — а він не за горами, хоча тобі може здатися, що минуло багато часу, — коли болітиме менше. І ще менше. І ще менше.

— Енні, скажи мені дещо.

— Звісно, голубе!

— Якщо я напишу тобі це оповідання…

— Роман! Гарний, великий роман, як і всі інші. Може, навіть більший!

На секунду Пол заплющив очі, а потім знову подивився на неї.

— Згода, якщо я напишу тобі цей роман, ти відпустиш мене, коли я закінчу?

Обличчям Енні промайнула тінь занепокоєння, і вона пильно, уважно поглянула на нього.

— Ти так говориш, наче я тримаю тебе за в’язня, Поле.

Він нічого не відповів, просто дивився на неї.

— Гадаю, до того часу, як ти закінчиш, ти вже будеш готовий… готовий до людського товариства, — сказала вона. — Ти це хотів почути?

— Так, саме це.

— Чесне слово, я підозрювала, що в письменників велике его, а виявляється, вони ще й невдячні!

Пол не відривав погляду від Енні, і за деякий час вона роздратовано та трохи знічено потупила очі.

Урешті- решт він промовив:

— Мені будуть потрібні всі книжки «Мізері», якщо вони в тебе є, бо я не маю своєї конкордації.

— Звісно, що є! — відповіла вона. — А що таке конкордація?

— Швидкозшивач, у який я складаю всі свої нотатки з «Мізері», — пояснив він. — В основному персонажі та місця з перехресними посиланнями, розбиті на три-чотири підгрупи. Сюжетні лінії. Історичні довідки…

Пол бачив, що вона його майже не слухала. Уже вдруге вона не виказувала жодної цікавості до секретів ремесла, від яких слухачі майстер-класів тамували подих. І причина була проста, як стара правда. Енні Вілкс була ідеальним читачем, жінкою, яка обожнювала історії та зовсім не цікавилась процесом їх створення. Вона була уособленням вікторіанського архетипу Вірного читача. Її не цікавили конкордації та посилання, оскільки для неї Мізері та персонажі, що її оточували, були цілковитою реальністю. Посилання їй ні про що не говорили. Може, якби Пол заговорив про перепис населення в Малому Данторпі, вона би виявила хоч якесь зацікавлення.

— Я дістану тобі всі книжки. Вони трохи пошарпані, але ж це ознака того, що їх люблять і перечитують, чи не так?

— Так, — відповів він, цього разу не збрехавши, — саме так.

— Я навчуся переплітати книги, — замріялась вона. — Я сама зроблю палітурку для «Повернення Мізері». Це буде єдина справжня книжка, яку я матиму, окрім Біблії моєї матері.

— От і добре, — сказав він, аби просто щось сказати. У шлунку з’явилася легка нудота.

— Тому зараз я піду, аби ти розкинув розумом як годиться, — повідомила вона. — Це так хвилює! Як ти гадаєш?