Стівен Кінг - Мізері

— Енні, мені неймовірно боляче, — сказав він, і з очей бризнули сльози.

— Знаю, мій милий. — Вона поцілувала його в щоку, і її губи м’яко, наче пір’їнка, торкнулися шкіри. — Уже скоро.

Вона вийшла, а він вирячився на жаровню, яка мала би стояти влітку на задньому подвір’ї якогось будинку, проте перебувала в його кімнаті та навіювала невгамовні образи ідолів і жертвоприношень.

Енні замислила принести жертву, бо коли повернулася, то тримала в руці рукопис «Швидких автівок», єдиний наочний результат його дворічної праці. В іншій руці була коробка дерев’яних сірників «Даймонд Блю Тіп» [35] «Diamond Blue Tip» (досл. «діамантові сині голівки») — стара американська марка всюдизапальних сірників. .

— Ні, - промовив Пол крізь сльози. З голови не йшла єдина думка, і пекла вона не гірше за кислоту: менш ніж за сто баксів він міг зробити ксерокопію книжки в Боулдері. Йому весь час говорили (наприклад, Брайс, обидві колишні дружини та навіть мати, чорт забирай), що тільки божевільний не зробить хоча б одну копію нової книжки та не відкладе в стіл. Зрештою, в «Боулдерадо» чи в його нью-йоркському будинку могла статися пожежа, повінь, торнадо чи інше стихійне лихо. А він постійно відмовлявся без жодної путньої причини. Просто йому здавалося, що, зробивши копію з книжки, він щось собі зурочить.

Що ж, ось тобі зурочення та стихійне лихо, два в одному — Ураган Енні. Цьому невинному створінню навіть на думку не спадає, що десь може існувати ще одна копія «Швидких автівок», і якби Пол дослухався , якби він виклав ті нещасні сто доларів…

— Так, — відповіла Енні та простягнула сірники. На колінах вона тримала рукопис, віддрукований на папері «Хаммермілл Бонд», із титульною сторінкою нагорі. Її обличчя було чистим і спокійним.

— Ні, - повторив Пол і відвернув почервоніле обличчя.

— Так. Вона непристойна. Окрім того, з неї все одно добра не буде.

— Ти не розпізнаєш добро, навіть якщо воно підійде впритул і вкусить тебе за носа! — заволав він, байдужий до наслідків.

Вона лагідно засміялася. Видно, характер подався у відпустку. Але, знаючи Енні Вілкс, Пол розумів, що той може повернутися будь-якої миті з валізами в руках: «Як же я за вами скучив! Як ся маєте?»

— По-перше, — сказала вона, — добро не стало би кусати мене за ніс. Так би радше вчинило зло, а не добро. По-друге, я упізнаю добро, якщо побачу, — і ти хороший, Поле. Просто тобі треба трохи допомогти. А зараз бери сірники.

Він заціпеніло захитав головою:

— Ні.

— Так.

— Ні!

— Так.

- Ні, чорт забирай!

— Можеш лаятися, скільки хочеш. Я й не таке чула.

— Я не стану цього робити, — затявся Пол і заплющив очі.

А коли він їх розплющив, Енні тримала перед ним картонну коробку, на кришці якої стояли яскраві сині літери: «НОВРІЛ». Червоні літери під назвою складали надпис: «НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ». Під застереженням виднілися чотири пігулки в блістерах. Пол смикнувся до них. Енні вихопила коробку подалі.

— Коли спалиш рукопис, — сказала вона. — Тоді я дам тобі пігулки, всі чотири, якщо хочеш, і біль ущухне. Ти знову відчуєш полегшення, а коли опануєш себе, я перестелю постіль, бо бачу, що ти наробив у ліжко і, мабуть, не дуже зручно почуваєшся, а також перевдягну тебе . До того часу ти зголоднієш, і я принесу тобі супу. Може, кілька тостів без масла. Але я нічого не можу вдіяти, поки ти не спалиш його, Поле. Вибач.

Пол мало не стримався: « Так, так, гаразд!» , але прикусив язика. Він знов одвернувся від неї — подалі від звабливої картонки, що доводила до сказу, подалі від білих пігулок у прозорих чотирикутних блістерах.

— Ти диявол, — промовив він.

Пол очікував нападу люті, але почув лише поблажливий сміх із нотками жалю та розуміння.

— О, так! Так! Ось що думає малий хлопчик, коли мама заходить на кухню і бачить, що він грається чистильним засобом, який знайшов під раковиною. Звісно, так би він не завернув, адже йому бракує твоєї освіти. Він би просто сказав: «Матусю, ти злюка!»

Енні прибрала Полу волосся зі спітнілого чола, пробігла пальцями по щоці, далі — вниз, по шиї, а потім легенько, співчутливо потиснула плече та прибрала руку.

— Матусі дуже сумно, коли синочок називає її злюкою чи плаче, коли в нього щось забирають, — так само як зараз плачеш ти. Але вона усвідомлює свою правоту та виконує свій обов’язок. От я і виконую свій.

Почулися три глухі удари, коли Енні постукала кісточками по рукопису. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, якими дуже переймався здоровий, позбавлений болю Пол Шелдон. Сто дев’яносто тисяч слів та п’ять життів, які з кожною секундою все більше скидалися на розмінну монету.