Стівен Кінг - Мізері

Почали закрадатися думки, що вона померла. Вона була психічно нестійкою, а психічно нестійкі люди часто кінчають життя самогубством. Він побачив, як вона

( «Яка багата уява!» )

зупиняє Стару Бессі на узбіччі, дістає з-під сидіння ствол сорок четвертого калібру, приставляє до рота та робить постріл. «Мізері померла, і я також не хочу жити. Прощавай, жорстокий світ!» — вигукнула Енні, вмиваючись сльозами, та натиснула на гачок.

Він крекнув, застогнав, потім закричав. Вітер закричав разом із ним… проте марно було чекати від нього іншої підтримки.

Або аварія? Можливо таке? Ще й як можливо! Він побачив, як вона похмуро веде машину, їде надто швидко, а потім

( «Такої уяви більш ні в кого немає, принаймні по МОЇЙ лінії!» )

відключається і виїжджає прямо за край дороги. І падає, падає, падає. Один удар — і Енні охопило полум’я, вона померла, навіть не встигнувши цього усвідомити.

Якщо вона загинула, то він також помре, наче щур у забутій мишоловці.

Він сподівався, що знепритомніє та зможе забутися, але забуття не приходило. Натомість прийшла Година тридцята, потім Година сорокова. Король Біль і Дайте-Питоньки злилися в єдиного скакуна, а Хочу-Їстоньки вже давно сконав у пилюці. Пол почувався якимось крихітним організмом, не більшим за зріз живої тканини на скельцях мікроскопа чи черв’яка на гачку. Що б це не було, воно невпинно звивалося та чекало на смерть.

Коли Енні зайшла до кімнати, Пол був подумав, що бачить сон, але реальність (чи просто бажання вижити) грубо взяла своє, і він почав стогнати, просити та молити зламаним голосом, що виринав із глибокого колодязя нереальності. Одне він устиг побачити ясно — Енні була вдягнена в темно-синю сукню та капелюшок, оздоблений квіточками. Саме така вона була, коли він уявляв її на кафедрі для свідків у Денвері.

Вона зарум’янилася, в очах палали радісні, жваві вогники. Ця Енні Вілкс була привабливою настільки, наскільки це взагалі можливо, і коли він пізніше намагався пригадати цей епізод, то єдиними ясними образами були тільки її розпашілі щоки та капелюшок із квіточками. Здаючи останні рубежі здорового глузду та здатності тверезо оцінювати ситуацію, раціональний Пол Шелдон подумав: « Вона наче вдова, яку щойно добряче трахнули після десятирічної посухи».

У руці вона тримала склянку води — велику склянку.

— Випий, — сказала вона й підклала ще холодну, з морозу, руку йому під потилицю, аби він зміг піднятися та напитися, не захлинувшись. Пол зробив три швидкі ковтки. Пори на посушливій рівнині язика розширились та заверещали під несподіваним натиском води, що полилася йому на підборіддя та футболку. Енні забрала склянку.

Схлипуючи, він потягнувся за нею, випроставши тремтячі руки.

— Ні, - відказала Енні. — Не можна, Поле. Потроху, інакше тебе виверне.

За хвилину вона віддала йому склянку та дозволила зробити ще два ковтки.

— Ліки, — промовив Пол і закашлявся. Він втягнув губи, потім облизав їх язиком, потім почав смоктати язика. Він невиразно пам’ятав, як пив власну сечу, якою солоною вона була на смак. — Пігулки… боляче… прошу, Енні, будь ласка, заради всього святого, допоможи мені, так боляче…

— Знаю, але ти мусиш мене вислухати, — сказала вона, дивлячись на нього суворим материнським поглядом. — Мені треба було поїхати звідси та все обдумати. Я дуже довго думала й, сподіваюся, непогано придумала. Я спочатку не була впевнена, бо мої думки інколи каламутніють, це я знаю. Визнаю. Саме тому я часто не могла згадати, де була тими разами, про які мене опитували. Тож я молилася. Бог є , розумієш, і Він відповідає на молитви. Завжди відповідає. Тож я молилася. Я промовляла: «Милий Боже, Пол Шелдон може померти, поки мене немає вдома». А Бог відповів: «Він не помре. Він буде жити, а ти допоможеш йому узрєть путь істини».

Вона сказала узрєть замість узріти , але Пол її майже не чув. Його очі були прикуті до склянки з водою. Енні дозволила зробити ще три ковтки. Він хлюпав, як кінь, відригував, а потім заголосив, коли зловив дрижаки.

Весь цей час вона ніжно дивилася на нього.

— Я дам тобі ліки, і біль мине, — сказала вона, — але спочатку треба дещо зробити. Я зараз повернуся.

Вона підвелась та попрямувала до виходу.

- Ні! - скрикнув він.

Вона не звернула уваги. Пол лежав у ліжку, а поки біль опрядав його щільним коконом, намагався не стогнати, та все одно стогнав.

Спочатку Пол вирішив, що марить, бо те, що він побачив, здавалося надто химерним, аби відбуватися насправді. Енні повернулася, штовхаючи перед собою жаровню для вугілля.