Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.

Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі у довгий, схожий на печеру, вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними — та ж таки темрява.

— Що сталося, Генрі? — знову спитав я.

— Обіцяєте, що не скажете Фанні? Ви й так наговорили їй стільки зайвого, що її аж тіпає зі страху. Обіцяєте?

— Я не страхатиму її, Генрі.

— Де ви пропадали останні кілька днів?

— Я мав свій клопіт, Генрі, та й грошей не було. Міг би, звісно, дістатися й на попутних, але… То що?

— Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П’єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?

— Що там із П’єтро?

— Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес — його нового собачку. Коли його виводили, цебто П’єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.

— Хто на нього заявив, Генрі? — мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив, як собаки лащилися до П’єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. — Хто на нього заявив?

— Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: «Це тут!» — і не стало тих малих тваринок, а П’єтро опинився у в’язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут якийсь бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…

— А що ще? — спитав я, прихилившись до стіни.

— Та Сем…

— А з ним що?

— Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джиммі!

— О Боже! — прошепотів я. — Дай-но я сяду, — і сів на один зі східців, що вели на другий поверх. — «Нічого нового, або Чому здох собака».

— Як?

— Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: «Нічого нового, або Чому здох собака». Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Словом, «Нічого нового, або Чому здох собака». Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.

— Атож, справді, на жаль. Ну, а Джиммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах — то на тому поверсі, то на тому, — а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п’яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.

— Втопився?

— Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.

— Господи Боже мій, — мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.

— Атож, згадаймо Господа, хай Господь усіх нас боронить, — голос у Генрі тремтів. — Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П’єтро Массінелло у в’язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джиммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.

— Такі справи, що нікому не весело.