Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?

— Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно «Венеція», подивитися з ним частину програми, повечеряти у кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев’яностодев’ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім — додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…

Задзвонив телефон.

Кел глянув на апарат, й обличчя його зблідло.

Пролунало три дзвінки.

— Ви не хочете брати слухавки, Келе? — спитав я.

Кел дивився на телефон із таким самим виразом, з яким і я дивився на свій «приватний» у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання у слухавці. Тоді похитав головою.

— Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? — мовив він.

— Часом буває такий настрій, — зауважив я.

Потім повільно зняв пов’язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.

Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Тоді крутнув ручку.

У віконечку вигулькнуло кілька нулів.

Я поглянув на себе у дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.

— Знаменита стрижка, Келе, — мовив я.

— Ідіть собі.

Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани, пальцями.

Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.

Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.

Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.

Постояв перед ним.

Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:

— Ви знову за своє?

— Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, — сказав я.

Він подивився на свою ліву руку й простяг її до мене.

На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.

Мов гравець, що б’є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.

На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.

Крамлі підвів погляд від наших долонь і подивився на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.

— Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик — ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, усе це разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? — він опустив руку й відступив убік. — Пиво любите?

— Не дуже, — відповів я.

— Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?

— А можете?

— Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.

Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.

Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.

— Чорт забирай, о третій годині ночі… — бурмотів він. — О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.

Я показав йому обличчя.

— Господи, — мовив він, — ви завжди так легко червонієте?

— Не можу нічого із собою вдіяти.

— Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?

— Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.

— І, напевне ж, купуєте його замість хліба.

Я хотів було заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.

— А тепер скиньте тягар із печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю «Будвайзер» поганий, «Будвайзер» препоганий і «Будвайзер» поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам, — він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. — Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.

І повів мене на задвірок.

Я не міг надивуватися з його садка.

— А що ж такого? — Крамлі вивів мене крізь задні двері у пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. — У мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом — кукурудза «Айова», онде слива, персик, а там — помаранч. А хочете знати, навіщо все це?