Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

— Які питання, все таки?

— Наприклад, чому до літака не сів той, хто все спланував, тобто ви?

— Тому саме мене потрібно розстріляти, і в жодному випадку їх — я ж їх обдурив, відпустив інших на загибель, взяв виконавцями молодь, а сам заховався у монастирі.

— Цю фразу ви і на суді повторите?

— Якщо до розстрілу засудять лише мене і такими свідченнями мені вдасться врятувати їхні життя, я підтверджу все, що вважатимете за потрібне.

— Здається, ми врахували всі деталі, та одне питання ще ніби лишається.

— Я також маю питання.

— Слухаю вас.

— Хочу знати, до чого їх засудять?

— Це залежить від вас, оскільки вони можуть і заперечувати, що ви керували викраденням літака.

— Мабуть, вони так і зроблять.

– І що ви в такому випадку скажете на суді?

— Скажу, що вони не сказали точно, коли летять, і полетіли іншим літаком.

— Ви скажете неправду?

— Я ніколи не казав неправду, і все, що я кажу, є правдою.

— Ви з цього приводу не турбуйтесь, нас менше цікавить правда, а головним є те, аби ви сказали те, що потрібно для справи. А задля державних інтересів сказати неправду не є злочином.

— Але я дійсно відчуваю себе злочинцем — я був їхнім наставником і мушу відповісти.

— За це також не турбуйтесь, ви відповідатимете, причому до кінця.

— Я ж сказав, що готовий на все задля збереження життів решти.

— Ми вам також уже сказали, що їхній вирок залежить від ваших свідчень.

— Я все скажу так, як ви захочете, але вони мусять жити, вони ще такі молоді. Вони ще повинні жити…

У голосі ченця вже відчувалися стримані сльози, але його останніх слів ніхто не чув — слідчі залишали кімнату, і коли останній чиновник її покинув, чернець підняв голову.

— Треба повертатись до камери, — сказав охоронець і чернець підвівся.

Коли вони йшли довгим, напівтемним коридором, охоронець тихо, немов пошепки і, вибачаючись, сказав ченцю:

— Я лише половину прочитав, я трохи повільно читаю…

— Це та книга, яку і потрібно читати повільно.

— На тому тижні поверну.

— Можеш не повертати.

— Вам вона більше не потрібна?

— Ця книга всім потрібна.

— Значить, і вам.

— У мене є інша.

— Дякую, отче.

— Господу подякуй.

— Я вам теж хочу дещо сказати.

— Кажи.

— Ви ніколи не виходили таким радісним із допиту.

— Не радісним, а скоріше задоволеним. Радості тут і не існує.

— Взагалі не існує?

— Справжня радість існує в іншому місці.

— У якому?

— В іншому світі.

— Де?

— Коли дочитаєш ту книгу, все зрозумієш.

— Я вже зараз хочу щось зрозуміти.

— Що саме?

— Причину вашого задоволення.

— Скоро буде суд, і все це скінчиться.

— Закінчиться так, як ви думаєте?

— Головне, що закінчиться…

Це називалося судовим процесом, а насправді суду не існувало як виявлення закону, існував лише процес, який призначили через дев’ять місяців після початку слідства, тож більшість свідків не було допитано. Тоді за радянськими законами взагалі не існувало обмеження термінів слідства, і тому було очевидним, що тодішній уряд дуже поспішав винести вирок викрадачам літака.

Судовий процес почався першого серпня — тоді, коли Тбілісі полишають навіть ті, кому і поїхати немає куди. На початку цього місяця у Тбілісі стоїть така спека, що люди навіть із котеджів на околицях столиці втікають до Західної Грузії, до моря.

Уряд хотів, аби суд закінчився швидко і тихо, процес відвідували лише батьки, і Тбілісі на той час був максимально безлюдним, аби ніхто не висловлював і не виражав протест проти судового процесу, який насправді був погано поставленим спектаклем.

У судовій залі більшість складали працівники КДБ, і дозвіл бути присутніми на процесі дали лише батькам звинувачуваних і нікому іншому — в тому числі навіть пасажирам викраденого літака. З останніх вибрали хіба тих, хто, на їхню думку, сказав би лише те, що потрібно владі. Та незважаючи на це, жоден свідок не вказав на жодного зі звинувачуваних як на вбивцю, і через якийсь час було призначено день винесення вироку.

У ніч перед винесенням вироку до КДБ запросили того пасажира, у якого було ув’язнено сина. Це був доволі літній чоловік, якого окрім великої кількості років зламала і велика печаль — його єдиний син через автомобільну аварію вже котрий рік відбував покарання.

Старий був таким наляканим і збудженим, що його довелось напоїти водою, але поки йому не сказали причину запрошення до КДБ, все одно не заспокоївся. Те, що йому сказали, було найгіршим, але старий зрозумів це лише наступного дня, під час суду. А там, у кабінеті чиновника КДБ, він лише кивав тим людям у краватках і, ясна річ, не думав про те, чому цим людям не заважають у таку спеку їхні краватки. Розмову ж зі старим почали трохи здалеку.