Стивен Кинг - Інститут

— Та що ви таке кажете, — відреагував Тім.

— Байдуже, — продовжив Норберт і стенув плечима. — Вечірній поїзд завше проїжджає без зупинок. Опівнічний — майже завше, якщо тільки не треба відчепити дизель чи відвантажити фрукти й городину для бакалійної лавки. Он-но вузол. — Чоловік тицьнув кудись схрещеними пальцями. — Одна колія іде в Атланту, Бірмін’ем, Гантсвілл, такі-о місця. Втора йде з Джексонвілла в Чарльс­тон, Вілмінгтон, Ньюпорт-Ньюз, такі-о місця. Головно спиняються денні товарняки. Думаєте стати на роботу на складах? Там завше бракує робочих рук. Тільки спину треба сильну мать. Не для мене це заняття.

Тім поглянув на чоловіка. Норберт почовгав кедами й утнув вищир, у якому проглядались, як це називав Тім, зуби «в стилі кантрі». Тобто зуби ще були на місці, але готові скоро повипадати.

— Де ваша автівка?

Тім мовчав і не відводив очей.

— Ви коп?

— Зараз я мужик, який милується заходом сонця крізь дерева, — сказав Тім, — і я б радше цим займався на самоті.

— Ні слова більш, ні слова більш, — відповів Норберт, рушив на відступ і зупинився тільки щоб кинути через плече єдиний примружений оцінювальний погляд.

Вантажний поїзд врешті-решт проїхав. Згасло червоне світло на переїзді. Піднялися шлагбауми. Нечисленні автівки, що чекали на перехресті, завели двигуни й поїхали далі. Тім спостерігав, як сонце, опускаючись, міняє колір з помаранчевого на червоний — «небо ввечері пашіє, то й моряк собі радіє», як сказав би його дід, нічний патрульний. Тім дивився, як тіні сосен видовжуються та з’єднуються на штатному шосе 92. Він був майже певен, що не отримає посади нічного патрульного, і, може, воно й на краще. Таке враження, що Дюпрей розташувався геть далеко від цивілізації — не просто на запасній колії, а взагалі на безпутті. Якби не ті чотири склади, то цього міста, певно, просто не існувало б. Під яким таким кутом треба дивитися, щоби вбачити сенс в існуванні цих складських приміщень? Для чого вони? Зберігати телевізори, що прийшли з якогось північного порту на кшталт Віл­мінгтона чи Норфолка, аби потім їх доправили в Атланту чи Марієтту? Зберігати коробки з комп’ютерним приладдям, що приходять з Атланти, щоб потім їх знову завантажили на поїзди й відправили у Вілмінгтон, Норфолк або Джексонвілл? Зберігати добрива й небезпечні хімікати, бо в цій частині Сполучених Штатів нема закону, який би це забороняв? І так по колу, знову й знову, але ж кожен дурень знає, що кутів у колі чортма.

Тім зайшов у номер, замкнув двері (марний вчинок, бо стулка була така хистка, що з єдиного копняка виб’єш), скинув одяг і вклався в самій білизні на ліжко — провисле, проте без паразитів (принаймні наскільки йому вдалося в цьому пересвідчитись). Він закинув руки за голову і взявся витріщатися на картину з вищиреними чорношкірими, що становили екіпаж на фрегаті, чи як там звуться такі кораблі. Чим вони займалися? Чи були вони піратами? Як на Тіма, то саме на піратів і скидалися. Але хоч ким вони були, зрештою все закінчиться розвантаженням і завантаженням у черговому порту призначення. Може, це всього стосується. І всіх. Не так давно він і сам вивантажився з рейсу «Дельти», що летів у Нью-Йорк. А після того — завантажував у сортувальний апарат пляшки й бляшанки. Сьогодні він, на прохання милої пані бібліотекарки, завантажив книжки в одному місці й розвантажив їх в іншому. І тут він опинився тільки через те, що автівки геть перевантажили шосе І-95, бо чекали на аварійну бригаду, що мала приїхати і відтягти вбік розбиту машину якогось бідолахи. Мабуть, уже після того, як нещасного водія завантажили до швидкої та вивантажили в найближчій лікарні.

А нічний патрульний нічого не вантажить, подумав Тім. Він просто ходить і стукає у двері. У цьому, як казав його дід, і є вся краса.

Тім заснув і прокинувся лиш раз опівночі, коли проторохтів іще один вантажний поїзд. Він сходив у туалет і, перш ніж знов улягтися в ліжко, зняв ту криву картину й притулив команду вищирених чорношкірих обличчям до стіни.

Від цього клятого малюнка дрижаки пробирали.

Коли наступного ранку задзвонив телефон, Тім уже прийняв душ, знов усівся на садовий стілець дивитися, як тіні, що покривали дорогу на світанку, починають відступати в інший бік. Телефонував шериф Джон. Часу він не гаяв.

— Я думав був, що ваша головна так рано на роботу не приходить, тож подивився про вас в інтернеті, містере Джеймісон. І, здається, ви в анкеті пропустили кілька фактів. Та й у розмові не згадали. У 2017 році ви отримали грамоту «За врятоване життя», а в 2018-му відхопили звання «Найкращого полісмена міста Сарасота». Ви що, просто про це забули?