Стефани Майер - Аптекар

— Привіт, Деніеле.

— Привіт, — він насупив брови.

— Мм, я Алекс, — йой, після неї вже було кілька інших імен. Ой, добре.

— Приємно познайомитись, Алекс.

— Послухай-но, я ніколи так не вчиняю, — ніколи. Але…теє… чом би й ні? Чи можна дати тобі мій номер? Можливо, ми якось зустрінемось за тихою вечерею?

Вона витріщилась на нього, відверто приголомшена. Він запав на неї. Чоловік на неї запав. Ні, не чоловік. Невдовзі масовий убивця, який працює на психа наркоцаря.

Чи агент намагається відвернути її увагу?

— Ти мене злякалася? Присягаюсь, я не скривджу.

— Та ні, я тільки… теє, ніхто ще мене на побачення у потягу не запрошував. — І це була щира правда. Власне, її вже багато років ніхто на побачення не запрошував. — Я розгубилась. І це правда.

— Ось як я зроблю. Я запишу своє ім’я та номер на цьому папірці й віддам його тобі, а коли доїдеш до своєї зупинки, можеш викинути його у перший-ліпший смітник, що побачиш, бо смітити недобре, і враз про мене забудеш. Для тебе — мізерна турбота, кілька секунд змарнуєш на смітник.

Вона усміхнулась, коли він говорив, опустивши при цьому очі й зосереджено записуючи свої дані на звороті квитанції олівцем № 2.

— Дуже тактовно з твого боку. Я вдячна.

Він підвів очі, досі всміхаючись.

— Чи не треба викидати. Можеш скористатися ним, щоб мені зателефонувати, і ми кілька годин побалакаємо, поки я купуватиму тобі попоїсти.

Монотонний голос над головою оголосив станцію Пенн Квартер, і вона полегшено зітхнула. Бо їй ставало сумно. Так, вона збиралася провести вечір із Деніелом Бічем, але жодному з них це великої насолоди не принесе.

Для журби там немає місця. Так багато невинних помруть. Мертві діти, мертві матері та батьки. Добрі люди, які в житті нікого не скривдили.

— Це дилема, — відповіла вона тихо.

Потяг зупинився знову, вона вдала, ніби її штовхнув чоловік, що виходив за нею. Вона вже тримала в руці потрібну голку. Потім простягла руку до жердини, ніби щоб утриматись на ногах, і наче випадково вхопилася за Деніела. Він смикнувся від несподіванки, а вона, міцно тримаючи, ніби намагалася втримати рівновагу.

— Ой, перепрошую, я здивувала тебе, — мовила вона, відпускаючи його, і водночас кладучи маленький шприц у кишеню кофтинки.

Вона багато тренувала вправність рук.

— Пусте. Чи з тобою все гаразд? Хлопець просто зніс тебе.

— Так, усе добре, дякую.

Вагон знову рушив, вона спостерігала, як обличчя Деніела швидко зблідло.

— Агов, а з тобою все добре? — спитала. — Ти наче трохи зблід.

— Мм… я… що?

Він спантеличено роззирнувся.

— Скидається на те, що ти зараз знепритомнієш. Даруйте, — мовила вона жінці на стільці за ними. — Можна, мій друг сяде? Йому зле.

Жінка закотила величезні карі очі, а потім навмисно подивилась у протилежному напрямку.

— Нічого, — мовив Деніел. — Не треба… турбуватися через мене. Я…

— Деніеле? — спитала вона.

Він трохи хитався, обличчя біле, як полотно.

— Дай руку, Деніеле.

Із приголомшеним виглядом він простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток, напоказ ворушачи губами, дивлячись на годинник і вдаючи, що подумки лічить секунди.

— Ліки, — пробурмотів він. — Ти лікар.

Ці події ближчі до сценарію, тому вона заспокоїлася. — Так, і мені твій стан не до вподоби. Ти виходиш зі мною на наступній зупинці. Тобі треба подихати.

— Не можу. Школа… я не можу баритися.

— Я напишу для тебе записку. Не сперечайся зі мною. Я знаю, що роблю.

— Ок, Алекс.

Анфант Плаза була однією з найбільших і найхаотичніших станцій на цій лінії метро. Коли двері розчинилися, Алекс повела Деніела за собою, тримаючи його за зап’ясток. Він поклав руку їй на плече, щоб не впасти. Вона не здивувалася цьому. «Триптамін», який вона йому вколола, спричиняв у людей дезорієнтацію, покірність і неабияку привітність. Він ітиме за нею, скільки знадобиться, якщо вона надто не підштовхуватиме. Речовина була подібна до класу барбітуратів, які необізнані люди називають «сироваткою правди», і вона в дечому впливала, як екстазі; і те, і те добре спрацьовувало, щоб подолати замкнутість та заохотити до співпраці. Їй подобалася ця суміш, бо викликала сум’яття. Деніел почуватиметься неспроможним приймати рішення, а тому робитиме все, що вона йому скаже, поки дія речовини не припиниться або поки вона не попросить у нього щось, що насправді тиснутиме на межі його зони комфорту.

Усе вийшло легше, ніж вона гадала, завдяки несподіваному тет-а-тет. Вона планувала вколоти його, потім розігравши давнє-добре «Чи є тут лікар? О так, я, власне, лікар!», щоб він пішов із нею одразу. Це спрацювало б, але він не був би настільки покірним.