Стивен Кинг - Доктор Сон

— Збирається на дощ? — спитав Міка Джонсон, тренер. Вони всі звикли довіряти йому в таких речах.

— Не знаю, — апатично відповів Бред.

— Ти добре почуваєшся, синку? Щось вигляд у тебе кволий трохи.

Фактично, Бред почувався недобре зранку, він встав з головним болем, у нього була невеличка гарячка. Втім, не тому він хотів зараз же піти додому; він просто мав потужне відчуття, що йому більше не хочеться залишатися на бейсбольному полі. Його розум здавався не зовсім… його. Він не був певен, чи він дійсно тут, чи це йому тільки мариться — ну хіба не божевільна уява? Він неуважно почухав червону плямку в себе на руці.

— О цій же годині завтра, так?

Тренер Джонсон відповів, що саме так і заплановано, і Бред пішов, тягнучи за собою свою рукавицю. Зазвичай він біг навскач — всі вони рухалися галопом, — але сьогодні зовсім не було на це настрою. Йому не переставала боліти голова, а тепер і ноги почали також. Він зник у кукурудзі поза трибунами, збираючись зрізати шлях до своєї ферми, що містилася за дві милі звідти. Коли він вигулькнув на місцеву дорогу Д, струшуючи шовковисті кукурудзяні пасма собі з волосся повільною, сонною рукою, там чекав, працюючи на холостих обертах, середнього розміру «ВондерКінг». [170] «WanderKing» («Мандрівний король») — бренд автодомів, який існує тільки в сатиричному мультсеріалі «Сімпсони». Поряд з ним стояв усміхнений Баррі Хінець.

— Ну, ось і ти, — промовив Баррі.

— Хто ви?

— Друг. Застрибуй. Я підкину тебе додому.

— Звісно, — сказав Бред. У такому стані, як у нього зараз, під’їхати буде добре. Він почухав червону плямку в себе на руці. — Ви Баррі Сміт. Ви друг. Я до вас сяду, і ви підвезете мене додому.

Він ступив у кемпер. Двері закрилися. «ВондерКінг» поїхав геть.

Наступного дня весь округ буде мобілізовано на пошуки найкращого центрального захисника і хітера збірної зірок Адера. Речник поліції штату попрохав місцевих мешканців повідомляти про всі чужі або дивні автомобілі й фургони. Таких повідомлень надійшло чимало, але вони не призвели ні до чого. І хоча три автодоми з мисливцями були значно більшими за фургони (а той, що належав Розі Циліндр, взагалі громаддям), про них не повідомив ніхто. Вони ж були людьми з трейлерів, врешті-решт, мандрували разом. Бред просто… пропав.

Як тисячі інших нещасних дітей, його наче щось глитнуло, і схоже на те, що одним ковтком.

Вони повезли його на північ, до покинутого спиртового заводу, що стояв за багато миль від найближчої ферми. Крук виніс хлопчика з Розиного «ЕрфКрузера» і делікатно поклав на землю. Бред був зв’язаний клейкою стрічкою і плакав. Коли Правдивий Вузол зібрався навкруг нього (немов журні навкруг відкритої могили), він промовив:

— Прошу, відвезіть мене додому. Я нікому не розкажу.

Роза опустилася біля нього на одно коліно й зітхнула:

— Я б так і зробила, синку, якби могла, але я не можу.

Його очі знайшли Баррі:

— Ви ж казали, що ви з хороших людей! Я сам це чув! Ви ж це казали !

— Вибач, друже. — Несхоже по Баррі було, ніби він відчуває жаль. Радше він скидався на зголоднілого. — У цьому нема нічого особистого.

Бред знову метнувся очима до Рози.

— Ви збираєтеся зробити мені боляче? Прошу, не робіть мені боляче.

Звісно, вони збиралися робити йому боляче. Як це було не сумно, але біль очищував дух, а правдиві мусили їсти. Лобстери теж відчувають біль, коли їх кидають до каструль з окропом, але це не зупиняє мугирів перед цією справою. Їжа є їжею, а виживання виживанням.

Роза сховала руки собі за спину. В одну з них Скнара Ґ поклала ніж. Той був коротким, але дуже гострим. Роза усміхнулася лежачому хлопчику і сказала:

— Найменшою мірою, наскільки це тільки можливо.

Хлопчик тримався дуже довго. Він кричав, аж поки в нього не порвалися голосові зв’язки і його плач перетворився на хрипкий гавкіт. У якийсь момент Роза зупинилася і огледілася навкруг. Її руки, довгі й сильні, були в криваво-червоних рукавичках.

— Щось треба? — спитав Крук.

— Поговоримо потім, — відповіла Роза і повернулася до роботи. Промені десятків ліхтариків перетворили шматок землі поза спиртовим заводом на імпровізовану операційну залу.

Бред Тревор прошепотів:

— Прошу, вбийте мене.

Роза Циліндр подарувала йому втішливу усмішку:

— Скоро.

Але скоро не вийшло.

Знову розпочався той хриплий гавкіт, і тільки з часом він перетворився на дух.

На світанку вони поховали тіло хлопчика. А потім поїхали далі.