Стивен Кинг - Доктор Сон

— Га?

Кілька осіб у їхньому Племені мали талант до присипання, але Енді в цьому була беззаперечно найкращою і її Навернення виявилося надзвичайно вигідним для Правдивих. Вона все ще вряди-годи користалася цим умінням, щоби цупити готівку з гаманців певного типу літніх джентльменів-мугирів, яких тягнуло до неї. Роза вважала це ризикованим і дитинячим, але знала з досвіду, що з часом прагнення до таких, як їх називала сама Енді, вихваток , розвіється. Єдиним прагненням Правдивого Вузла було виживання.

— У мене тільки одне маленьке запитання, — сказала Енді.

— Якщо це про туалети, то кало-смок приїде не раніше четверга.

— Та ні, не про це.

— А про що тоді?

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти, поспати?

Містер Затишок враз заплющив очі. Пиво і братвурст випали йому з рук на підлогу, утворивши брудний безлад на килимку. «Ну, нічого, — подумала Енді. — Крук заплатив дядькові за ексклюзив дванадцять сотень. Містер Затишок зможе собі дозволити пляшку очисника для килимів. А то й дві» .

Взявши його за руку, Енді повела хазяїна до вітальні. Там стояла пара критих ситчиком м’яких крісел сімейства Затишок, з окремою телетацею перед кожним. [162] TV-tray — популярні з 1950-х спеціальні складані столики-таці для їди під час перегляду телевізора.

— Сідай, — наказала вона.

Містер Затишок сів, очі його лишалися заплющеними.

— Тобі ж подобається вовтузитися з молодими дівчатами? — спитала в нього Енді. — Ти би радо, якби твоя змога, хіба не так? Якби ти міг бігати досить швидко, щоби їх вловити, тобто. — Уперши руки в боки, вона оглянула його. — Ти бридкий. Можеш це повторити?

— Я бридкий, — погодився містер Затишок. І відразу по тому захропів.

З кухні увійшла місіс Затишок. Відкушуючи від брикету морозива.

— Агов, ти, ти хто така? Що ти йому там розказуєш? Чого тобі треба?

— Щоби ти заснула, — сказала їй Енді.

Місіс Затишок впустила своє морозиво. А тоді її коліна склалися і вона сіла на нього.

— От чорт, — промовила Енді. — Я не мала на увазі, прямо там. Вставай.

Місіс Затишок підвелася з морозивом, прилиплим ззаду до її сукні. Енді Зміїне Жало обхопила жінку за її майже неіснуючу талію і повела до вільного затишного крісла, затримавшись по дорозі, щоби скинути кавалок морозива з її дупи. Невдовзі хазяї вже удвох сиділи поруч, із заплющеними очима.

— Ви спатимете всю ніч, — інструктувала їх Енді. — Містер може снити собі сни про те, як він ганяється за молодими дівчатами. Міссус, ви можете снити собі, що він помер від інфаркту, залишивши вам страховку на мільйон доларів. Як звучить? Гарно звучить?

Вона майнула пультом на телевізор, роблячи голосним звук. Там Пета Сейджека [163] Pat Sajak (нар. 1946) — ведучий ігрового телешоу «Колесо фортуни». обнімала жінка з неймовірно величезними принадами, яка лише щойно подолала загадкову фразу, що виявилася ось такою: НІКОЛИ НЕ СПОЧИВАЙ НА ЛАВРАХ. Енді на мить замилувалася колосальними дійками, а тоді знову обернулася до містера і місіс Затишок.

— Коли закінчаться одинадцятигодинні новини, можете вимкнути телевізор і лягти до ліжка. Коли прокинетеся завтра вранці, ви не пам’ятатимете, що я була тут. Є якісь запитання?

Жодних запитань вони не мали. Покинувши «Затишків», Енді поспішила назад до скупчення автодомів. Вона була голодною, і то вже багато тижнів, а сьогодні мусить всім вистачити вдосталь. А щодо завтра… то робота Рози про це піклуватися, і, на переконання Енді Зміїного Жала, нехай вона нею й займається.

О восьмій вечора вже запала повна темрява. О дев’ятій Правдиві зібралися на пікніковій галявині «Затишку». Роза Циліндр надійшла останньою, з балоном у руках. Побачивши його, вони неголосно відреагували ласим вуркотом. Роза розуміла, як усі почуваються. Вона й сама була голодною.

Вона вилізла на один з порізаних ініціалами пікнікових столів і обдивилася їх, кожного по черзі.

— Ми Правдивий Вузол.

— Ми Правдивий Вузол, — відповіли вони. Обличчя в них були урочистими, очі спраглими й голодними. — Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

— Ми тривкі .

— Ми обрані. Ми щасливці.

— Ми обрані, і ми щасливці .

— Вони виготувачі; ми набувачі.

— Вони виробляють, ми забираємо .

— Візьміть оце і скористайтеся ним добре.

— Ми скористаємося цим добре.

Колись, на початку останнього десятиліття двадцятого століття, жив у містечку Інід в Оклахомі хлопчик на ім’я Ричард Ґейлсворті. «Я присягнути можу, ця дитина читає мої думки», — інколи примовляла його мати. Люди на це усміхалися, але вона не жартувала. А може, й не тільки одної її думки. Ричард отримував оцінки «А» на іспитах, до яких навіть не готувався. Він знав наперед, коли батько прийде додому в доброму настрої і коли той мусив прийти весь роздратований чимось у сантехнічній компанії, якою він володів. Одного разу хлопчик благав свою матір зіграти в лотерею «Вибери шість» і клявся, що знає виграшні номери. Місіс Ґейлсворті відмовилася — вони були добрими баптистами, — але пізніше жалкувала. Не всі з шести цифр, які Ричард написав на кухонній дошці-пам’ятці, були виграшними, лише п’ять із них. Тим не менше, її релігійні переконання коштували їм сімдесят тисяч доларів. Вона прохала хлопчика не казати батькові, і Ричард пообіцяв, що не скаже. Він був добрим хлопчиком, гарним хлопчиком.