Стивен Кинг - Доктор Сон

Ви майже не помічаєте їх, правильно? Авжеж, нащо вони вам? Вони просто люди, які подорожують у своїх автодомах, літні пенсіонери та кілька молодих одноплеменців, які живуть життям без коренів на платних автомагістралях та «блакитних шосейках», [149] «Blue Highways» — бічні, тихі дороги; термін увійшов у широкий ужиток після однойменної першої частини (1982) автобіографічної трилогії, написаної колишнім шкільним учителем ірландсько-індіанського походження Вільямом Трогдоном під псевдонімом Least Heat-Moon (Найменш Гарячий Місяць) про його подорожі «незнаною» Америкою. зупиняючись надовше у кемпінгах, де вони всідаються колом у шезлонги з «Волмарту» і теревенять про інвестції та риболовецькі турніри та про рецепти тушкованого м’яса з картоплею чи бозна про що ще, поки щось готується в їхніх хібаті. [150] Hibatchi («вогняний горщичок») — у Японії — переносний обігрівач з гарячим жаром; у США — маленький портативний гриль на деревному вугіллі. Вони ті, що завжди гальмують біля блошиних ринків і надвірних розпродажів, заставляючи своїми припаркованими ніс-у-хвіст динозаврами половину узбіччя й половину дороги так, що ви змушені скидати швидкість, пробираючись повз них ледь не поповзом. Вони є повною протилежністю тим мотоциклетним клуберам, яких ви подеколи бачите на тих самих платних дорогах і блакитних шосейках; Лагідні Янголи замість Диких.

Вони диявольськи обридливі, коли масово скупчуються на відпочинкових теренах, займаючи всі туалети, але щойно їхні сперті, приголомшені дорогою нутрощі нарешті відпрацюють і з’являється можливість вам самим нарешті всістися на святе місце, ви викидаєте їх геть з голови, а чом би й ні? Вони примітні не більшою мірою, ніж зграя птахів на телефонному дроті або череда корів, що пасеться у лузі неподалік від дороги. О, — ви іноді можете здивуватися, — на які ж це статки їм вдається регулярно заправляти своїх монстрів, отих пожирачів пального (вони мусять регулярно отримувати цілком слушні фінансові надходження, бо як інакше ці люди можуть собі дозволити кататися весь час, як то вони роблять), і ви можете загадатися, чому це комусь хочеться витрачати свої золоті роки на курсування всіма тими безкінечними американськими милями між Агов і Га; але поза тим ви напевне не приділяєте їм зайвої думки.

А якщо вам трапиться прилучитися до гурту тих нещасних людей, які втратили своїх дітей — нічого не залишилося, тільки велосипед на незабудованій ділянці далі по вулиці або маленька шапочка, застрягла між кущів на бережку поблизького струмка, — ви певне ніколи не подумаєте на них . З якого дива? Ні, то, мабуть, якийсь волоцюга. Або (важче повірити, проте це жахливо ймовірне) якийсь хворий уйобок з вашого ж містечка, може, навіть саме з вашого району, може, навіть з вашої ж вулиці , якийсь хворий убивця, збоченець, котрому прекрасно вдається здаватися нормальним, і він ще довго задаватиметься нормальним, аж поки хтось не знайде поклад кісток, схованих у нього в підвалі або похованих на задньому дворі. Ви б ніколи не подумали на людей з автодомів, на тих пенсіонерів середнього віку і життєрадісних старих у їхніх гольф-кепі й протисонячних козирках з квітковими аплікаціями.

І в більшості випадків ви будете праві. Тисячі людей живуть, подорожуючи в автодомах, але на 2011 рік тільки один Вузол залишився в Америці: Правдивий Вузол. Їм подобалося всюди їздити, і це було добре, бо вони мусили. Якби вони залишалися на одному місці, врешті-решт вони привернули б до себе увагу, бо вони не старішали, як інші люди. Енні Фартушок або Брудний Філ (мугирські імена — Енн Ламонт і Філ Капуто) могли за одну ніч постаршати на двадцять років. Маленькі близнята (Горошина і Стручок) могли раптом з двадцятидворічних перетворитися на дванадцятирічок (чи близько того), повернувшись до віку свого Навернення, хоча їхнє Навернення відбулося значно давніше. Зараз єдина дійсно молода особа серед Правдивих — Ендрія Стайнер, відома тепер як Енді Зміїне Жало… та й навіть вона насправді не така молода, як на вигляд.

Тремтяча, буркотлива вісімдесятилітня старенька леді раптом стає шістдесятилітньою. Шкірястий старий джентльмен сімдесяти років здатен відкинути свою ковіньку геть; пухлини на його руках і обличчі зникають.

Чорноока Сузі позбавляється своєї поривчастої кульгавості.

Дизель Даґ з напівсліпого, з катарактами, стає гострооким, чарівним чином зникає його лисина. Відразу й зненацька, зирк-позирк, і йому знову сорок п’ять.