Стивен Кинг - Доктор Сон

— Хотілося б побачити, чи ти зможеш. Як щодо зараз?

— Гаразд, але не тут, — проказав Ден. — Багато людей намагаються заснути, а далі по коридору лежить мертвий чоловік. З синцями від тебе на ньому.

— Я не робив нічого, тільки взявся за його пульс. Ти ж знаєш, як легко їм заробити собі синці, з лейкемією.

— Знаю, — погодився Ден, — але ти свідомо завдав йому болю. Не знаю чому, але ти зробив саме так.

Щось зблиснуло у мутних Карлінгових очах. Не сором; Ден не думав, що він спроможний на таке почуття. Просто дискомфорт від того, що його бачать наскрізь і страх бути викритим.

— Велика шишка. Доктор Сон . Гадаєш, твоє лайно не смердить?

— Гайда, Фреде, ходімо надвір. Мені просто не терпиться. — І це було правдою. Всередині Дена сидів другий Ден. Він більше не перебував так близько до поверхні, але все ще там існував, той самий ірраціональний сучий син, яким він завжди був. Боковим зором Ден бачив Клодет і Джен, які стояли трохи далі у коридорі, очі в них були розширені, руками вони вчепилися одна в одну.

Карлінг задумався. Авжеж, він був більшим, і так, досяжність у нього була вигіднішою. Але він також був не в найкращій формі — занадто багато масних бурітос, [143] Burrito (віслючок, ісп .) — мексиканська страва: м’який корж, у який загорнуто різноманітну овочево-м’ясну начинку. забагато пива, значно коротше дихання, ніж він мав колись, двадцяти-з-чимось-літнім — а ще було щось тривожне в обличчі цього худорлявого парубка. Він таке бачив і раніше, у ті часи, коли катався з «Подорожніми Святими». У деяких хлопців геть кепські гальма в головах. Вони легко запалюються, а щойно це сталося, такі хлопці горітимуть, поки не згорять до ноги. Він сприймав цього Торренса за дрібного м’якодухого сірячка, який не вимовить слова «лайно», навіть сам маючи його повен рот, але тепер побачив, що помилявся щодо нього. Його потаємна сутність була не Доктор Сон, а Доктор Сказ.

Ретельно це зваживши, Фред сказав:

— Я не витрачатиму свого часу.

Ден кивнув:

— Добре. Вберіг нас обох від обмороження. Тільки пам’ятай, що я тобі сказав. Якщо не бажаєш потрапити до шпиталю, відсьогодні тримай свої руки при собі.

— Хто це такий крутий, що тебе крутішим після себе призначив?

— Я не знаю, — сказав Ден. — Я насправді не знаю.

Ден повернувся до своєї кімнати, до свого ліжка, але заснути не зміг. Впродовж свого часу в «Рівінгтон Хаусі» він провів приблизно чотири дюжини людей за межу, і зазвичай ті смерті залишали його спокійним. Але не цієї ночі. Він усе ще тремтів від люті. Його свідомий розум ненавидів цей червоний буревій, але якась нижча його частина в ньому кохалася. Імовірно, це сягало глибин його генетики; тріумф натури над вихованням. Що довше він залишався тверезим, то більше виринало старих спогадів. До найяскравіших з них належали згадки про батькові спалахи люті. Він сподівався, що Карлінг підловить його на слові. Вийде надвір у мороз і сніговій, де Ден Торренс, син Джека, припише ліків цьому нікчемному цуцику, завдасть йому заслуженої кари.

Бог свідок, він не хтів бути, як його батько, якому припадки тверезості вдавалися так натужно, що аж білішали щиколотки пальців. За ідеєю, належність до АА мусила допомагати долати гнів, і здебільшого так воно й було, але траплялися моменти, як цієї ночі, коли Ден усвідомлював, який це хибкий бар’єр. Моменти, коли він почувався нікчемахою і алкоголь здавався єдиним, на що він заслуговує. У такі моменти він почувався дуже близьким до свого батька.

Він подумав: «Мама».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Нікчемних цуценят треба карати, давати ліки. І ти знаєш, де їх продають, хіба ні? Та збіса майже скрізь».

Скажений порив вітру змусив застогнати баштицю. Коли шквал ущух, там уже була дівчинка з чорної дошки. Він майже чув її дихання.

Він витяг одну руку з-під своїх пухових ковдр. Якусь мить рука просто висіла у холодному повітрі, а потім він відчув, як її долоня — маленька, тепла — сковзнула до його.

— Абра, — промовив він. — Твоє ім’я Абра, але інколи люди називають тебе Аббі. Це ж так?

Жодної відповіді не надійшло, але він її насправді й не потребував. Все, що йому було потрібно, — це відчуття цієї теплої долоньки в своїй долоні. Воно тривало лише кілька секунд, але достатньо довго, щоб утішити його. Він заплющив очі й заснув.

За двадцять миль звідти, у маленькому містечку Енністон, без сну лежала Абра Стоун. Та долоня, що обхопила її долоню, протривала пару митей. Потім вона перетворилася на імлу і пропала. Проте ж вона була тут. Він був тут. Абра знайшла його у сновидінні, але, прокинувшись, з’ясувала, що її сон реальний. Вона стояла в дверях якоїсь кімнати. Побачене там було водночас жахливим і чудесним. Там була смерть, і ця смерть була лячною, але там також чинилася допомога. Чоловік, який її надавав, не міг її бачити, а от кіт побачив. У кота було якесь схоже на її ім’я, хоча не зовсім точно.