— Я певен, що ви були дивовижною, — промовив Ден.
— Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher ?
— Ні, наразі ні.
За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour .
— Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке , — вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, — стане отаким . Ось побачите.
Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.
— Як ви почуваєтеся, Еліанор?
— Непогано. — Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. — У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.
— Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.
— Ні, — промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. — Він ваш.
Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач — окрім Азраїла, [254] Азраїл (Ізраїл, Маляк аль-Маут) — ангел смерті й віддяки у юдейській і мусульманській міфологіях та сикхізмі.
тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба», [255] «Saab» — заснована 1947 р. шведська компанія з виробництва легкових автомобілів.
незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher ».
— Хто ж у вас був?
Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.
— Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса? [256] George Seferis (Йоргос Сеферіадіс: 1900–1971) — видатний грецький поет, лауреат Нобелівської премії 1963 р. «Грамофон» — його знаменитий вірш-хайку, який Стівен Кінг цитує також у своїх інших творах.
— Ні, мадам, не знаю.
Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.
— Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.
— Невже?
— Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.
Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось — чи не Оскар Вайлд? [257] Oscar Wilde (1854–1900) — ірландський поет і прозаїк, один із найпопулярніших авторів кінця ХІХ століття.
— кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я» .
— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.
Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.
— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?
— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.
«Срака, як же це швидко трапилося» .
Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу