Ден Браун - Точка Обману

— Слухай-но, ворушися. Я хочу призначити на ранок прес-конференцію, і нам треба обговорити деталі.

— Незабаром буду, — відповіла Габріель.

На лінії на мить запала тиша.

— А ти у своєму офісі? — Голос сенатора прозвучав якось знічено.

— Так. Іще десять хвилин — і я поїду до вас.

Іще одна пауза.

— Гаразд. Побачимося.

Габріель натиснула на кнопку, надто занурена у свої думки, щоб почути, як антикварний годинник виробництва майстра Вільяма Журдена, що стояв за кілька футів од неї, пробив четверту годину ранку своїм характерним потрійним передзвоном.

Майкл Толланд здогадався, що Рейчел поранена, тільки коли затягнув її в укриття за батискафом «Тритон». З виразу її обличчя він зрозумів, що болю вона не відчуває. Так-сяк всадовивши Рейчел, Толланд крутнувся подивитися, де ж Коркі. З переляканими очима астрофізик плентався до них через палубу.

«Треба знайти надійне укриття», — подумав Толланд, іще не повністю усвідомивши увесь жах того, що трапилося. Інстинктивно він обнишпорив поглядом палубу. Сходи, що вели на капітанський місток, було видно зусібіч, а сам місток був з прозорого скла — прекрасна мішень для нападників згори. Іти туди дорівнювало самогубству, а це означало, що у них залишався тільки один напрямок для втечі.

На якусь мить океанограф зупинив погляд на батискафі — може, у ньому вдасться врятуватися від куль у воді?

Та ні, це абсурд. «Тритон» був розрахований на одну людину, а щоб опустити його лебідкою тридцять футів завдовжки крізь люк у воду, знадобиться аж десять хвилин. До того ж без як слід заряджених батарей та компресорів батискаф нерухомо бовтатиметься у воді.

— Вони повертаються! — верескнув Коркі, показуючи в небо.

Толланд навіть не обернувся. Він швидко показав рукою на сусідню прибудову, де алюмінієві сходні вели на нижні палуби. Коркі не треба було заохочувати. Увібравши голову в плечі, він кинувся до отвору і зник під палубою. Толланд міцно вхопив Рейчел за талію і кинувся слідом за астрофізиком. І якраз вчасно: щойно вони зникли під палубою, над судном знову загуркотів гелікоптер, поливаючи його кулями. Толланд допоміг Рейчел збігти решітчастими сходами на підвісну платформу внизу. Коли вони спустилися, він відчув, як усе тіло Рейчел раптом заціпеніло. Толланд крутнувся на п’ятах, злякавшись, чи не влучила в неї рикошетом куля.

Та, побачивши її обличчя, Толланд збагнув, що то не куля. Простеживши за її скам’янілим поглядом, він одразу все зрозумів.

Рейчел непорушно стояла на місці: ноги відмовлялися її слухатися, а погляд зупинився на химерному світі, що відкрився перед нею.

Через особливості своєї конструкції «Гоя» мала не корпус, а радше опори і скидалася на гігантський катамаран. Утікачі зараз стояли на решітчастому вузенькому місточку, що висів над зяючою розщелиною, а під ними, на відстані тридцяти футів, шалено вирувало море. У цьому місці стояв оглушливий шум, посилюваний відлунням від внутрішніх стінок верхньої частини судна. Страх Рейчел збільшувала ще й та обставина, що увімкнені внутрішні ліхтарі кидали зеленкуватий відблиск на воду під її ногами. А у воді виднілися кілька темних примарних силуетів. То були гігантські акули-молоти; вони трималися проти течії, звиваючи свої гнучкі, немов гумові, тіла.

Раптом у її вухах залунав голос Толланда:

— Рейчел, усе нормально. Дивися лише поперед себе. Я позаду, одразу ж за тобою.

Він обережно простяг ззаду руки і почав потихеньку розгинати її пальці, що вчепилися в поруччя. Саме тоді Рейчел і побачила, як червона краплинка скотилася з її руки й упала у воду крізь решітчасту поверхню. Вона провела крапельку крові поглядом. Рейчел не помітила, як краплина торкнулася води, зате побачила, як на це жваво відреагували акули-молоти. Вони стрепенулися в унісон, вдарили потужними хвостами — і закрутилися, розпочавши між собою бійки, мов собаки, ляскаючи зубами і розрізаючи плавцями воду.

Збільшені чуттєві долі головного мозку...

Вони відчувають кров за милю...

— Дивися просто перед собою, — повторив Толланд рішуче і заспокійливо.

Тепер Рейчел відчула, як він узявся руками за її стегна, потихеньку підштовхуючи вперед. Викинувши зі свідомості провалля під ногами, Рейчел пішла по решітчастому містку. Вгорі знову почулося гуркотіння лопатей гелікоптера. Коркі вже встиг далеко відійти від них по місточку; охоплений панікою, він погойдувався, немов п’яний.