Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

Її замислений стан розпався на друзки, коли грайливий сміх, що долинав з кухні, змінився дзенькотом посуду. Щось скляне розлетілося по підлозі, потім голосно верескнула Наріне. Услід за цим долинув здавлений смішок Іванка та ляскіт чогось металевого. І далі вся квартира занурилася в тишу, щільну та непорушну, неначе увесь світ раптом зупинився. Тамара навіть приклала пальця до шиї, щоби переконатися, що її серце все ще б’ється, а потім обережно визирнула з кімнати.

— Іванку?

Тиша накрила також і її шосте чуття, подібно до товстої ватяної ковдри. Вона не відчувала взагалі нічого. Ніби... ніби в неї більше й не було ніякого дару.

— Наріне!

Боже, чому вони мовчать? Вона рушила коридорчиком, що мав вивести до передпокою і далі, у кухню, але на півдорозі зупинилася, побачивши, як з-за рогу повільно виповзає доріжка блискучої вишневої рідини. Що це, варення, чи...

— Іванку!!!

Десь зовсім поруч пролунав ще один хлопчачий смішок. А потім голос її сина мовив пустотливо, поволі перетворившись на оксамитово-шоколадний баритон:

— Називай мене Малусом, матусю.

Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, вересень 1666року

І вона повернулася.

Гафійка Павлюк, у другому хрещенні — Ванда Любомирська, шляхтянка тридцяти чотирьох років, стояла на пагорбі, звідки Висівки видно було, як на долоні, і дивилася, пристрасно, спрагло, на палаючі хати. Її серце також палало, і полум’я, що жадібно жерло обійстя убивць її матері, ніяк не могло загасити той внутрішній вогонь.

Подібне не лікується подібним.

Вона зламала тричі дану собі ж присягу — ніколи не повертатися туди, де неньчина могила — де могла би бути неньчина могила . Вона зламала всі мислимі й немислимі присяги заради помсти.

Помста гірчила, бо, як і все в цьому світі, мала свій кінець — а Гафія не бажала, аби це закінчувалося. Їй хотілося, щоб усе це — смерті, стогони та ридання — тривало вічно.

Утім, може, так і буде. Для них.

Гафія-Ванда озирнулася. Він стояв відразу за нею, біля карети, вбраний як гайдук. Про чужі очі він і був гайдуком. Її вірним сторожем. Охоронцем. Ставний, дуже високий, дуже гарний. Подейкували, що молода вдова бавиться зі слугою.

Гафія чхати хотіла на ці чутки. І звичайно, не бавилася з ним, бо знала, чим це закінчується. Хоча її це знання не врятувало.

— Ну, — ледь хрипкуватий, з оксамитовими обертонами, його голос звучав насмішкувато, — тепер ти задоволена?

— Ще ні. Де корчмар?

Він засміявся.

— Під корчмою валяється. А що?

— Хочу подбати про нього. Це моя праця.

Гафія підібрала спідниці, і вони почали спускатися. Він йшов попереду — як завжди, хоча насправді — тільки слід у слід із нею. Кожен його крок був відбитком її кроків. До пекла.

Він безсилий без моїх гріхів.

Чомусь ця безглузда думка принесла їй втіху. Хоча чому тут тішитися? Її гріхів більш ніж удосталь для його сили.

Чи вона винна? Чи хотіла цього?

Так. І марно заперечувати. Правді слід дивитися у вічі.

— Ти зодягнулася немов на празник, — зауважив він зі смішком.

— А це празник і є. Свято справедливості.

Він розреготався, злегка відкинувши породисту голову. Гафія розуміла, що саме його так насмішило. Кажуть, Бог у раю не сміється, раптом спало їй на гадку. Увесь сміх від сатани. Та чого вартий рай без усмішки?

— Забагато думаєш, як для жінки.

Ванда-Гафія не образилася, лише знизала плечима: може, й так, а може, й ні, і промовила, піднявши до неба зеленкувато-сині, надзвичайно виразні очі.

— Я роблю те, чого бажала понад усе. А мені чомусь прикро...

— Зілля помсти — полин, її квітка — дурман. А чого ти чекала?

На цей закид Гафія не відповіла. Пам’ять підхопила її, наче вітер — пір’їнку, і затягнула в минуле так скоро, що й скрикнути не встигла. Жінка ніби бачила себе, дванадцятилітню, — ось вона в Нічному, бреде від хати до хати і проситься у найми, але ніхто не бере: погана слава Уляни випередила навіть її нажахану доньку. Ось, діставшись до халупи край села, вона, зморена, присіла на призьбі і заснула. А розбудив її низенький, плюгавий чоловічок на ймення Стецько — хазяїн тієї занедбаної хатини, вдівець сорока років, якого людський поговір винив у смерті жінки — забив, мовляв, на смерть. Швидше за все, так воно й сталося, та тоді Гафійка цього не знала, а якби й знала, нічого б не змінилося. Стецьку стало одного погляду на тоненьку, як лозинка, дівочу фігурку, на відьомські очі Гафії, щоб запропонувати: «Виходь за мене».