Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Цікавий у тебе почет, Ритко. Показовий.

— Зви мене Предтечею.

— Що ти тут робиш, Тусю? — В цій чужій жінці, з випещеним, холодним лицем, куди страшнішим за ті ожилі маски, Тома, як не силкувалася, не могла впізнати свою Риту. Простягнула руку, торкнулася плеча подруги — відчуття таке, ніби долоня лягла на холодний мармур. — Заради бога...

— Так. Саме заради нього я тут. Я нарешті знайшла його, Томко. Точніше, навпаки — Він знайшов мене сам! — Підкреслені синцями очі Рити збуджено блищали, та, за винятком цього, вона виглядала цілком адекватною. — Я шукала довго, ти ж знаєш. І ось сталося. Слухай, він просто неймовірний. Він відкрив мені таке, що ти й уявити собі не можеш!

— Думаю, що можу, — сухо сказала Тамара. Але Рита захоплено правила своє:

— Нові обрії, чуєш? Він показав мені, як виглядає світ, якщо дивитися Його очима! Він мені силу дав. Таку силу!

— Ну і яку ж?

— Надзвичайну.

— Ню-ню. І що ж ти тепер вмієш робити?

— Та все! — заливисто засміялась Рита. — Уявляєш? Твоя Ритка нарешті стала вища за цей світ!

— Люба, зло не може піти на користь. Я ж тебе вчила цьому. Невже забула?

— Томко, припини. — Маргарита капризно збрижила носик — як тоді, коли йшлося про її чоловіка. — Не читай моралі, дістало вже. Визнаю, що в минулому я часто помилялася. Але не зараз. Тепер усе справжнє, без обману. Він щось планує, щось грандіозне, і я тепер частина цього.

Тому пересмикнуло.

— Рито, ще не пізно. — Жінка знала, що це брехня, і сама хотіла в неї вірити. — Ще є шанс — один із тисячі. Пішли зі мною. Тільки швидко і не озираючись. Повернемося до міста, і я спробую щось зробити. Якось зарадити. Згоджуйся, йдемо!

Рита ніби зацікавилася.

— Піти з тобою? І що, ти пожертвуєш своєю новою подругою, як там її, щоби витягти мене звідси?

— Хоч одну врятую. На вас обох у мене сили забракне.

— О, ну зрозуміло. Це так шляхетно з твого боку... Дякую, але ні, Тамаро. Ти підеш зі мною, бо цього бажає Він. І якщо не накоїш дурниць, то отримаєш те, що і я. Може, й більше. Ходімо.

— А що, як я відмовлюся? Що, як лишуся тут?

Рита ствердно кивнула і взяла Тому за руку.

— А ти й лишишся. Тут, із нами. Я цього певна, подруго. Не для того ж ти приїхала, щоб стовбичити в лісі? Я так скучила за тобою. — Голос Тусі змінювався, не згірше неба — то звучав як ліниве муркотіння, то ставав солодким і тягучим як мед. — З нами тобі буде добре, обіцяю. Ну то як, уперед?

І вони пішли, переплівши пальці, наче пара закоханих. Проминули вже завмерлу мозаїку, увійшли в дверний проріз, потім спустилися в підвал по брудних, надщерблених сходах. Увесь цей час стара будівля слабко погойдувалася, ніби очеретяна, і кректала. Чи це також ілюзія? Тамара вже нічому не дивувалася.

У підвалі було несподівано світло, проте жодних ламп Тамара не зауважила. Їх, власне, й не було. Були стіни, розписані дивовижними символами, явно магічними, більшу частину яких Тома бачила вперше в житті, хоч і вважала себе дуже досвідченою в цій сфері. Була стеля, на якій ворушив ожилими щупальцями намальований спрут. Була підлога, власне земля, вся просякнута кров’ю невинних, — це Тамара відчула відразу. А посеред підвалу, на звичайнісінькому розкладному стільці, сидів Край у затертих джинсах і футболці з усміхненою жовтою пичкою і написом «Have a nice day!»1. Він і сам широко усміхався, неначе люб’язний організатор світського рауту, пильно розглядаючи Тому.

— Я привела її, — мовила Рита.

— Бачу. Вільна.

Маргарита покірно кивнула і вийшла, а Край — задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Тома ще зранку вирішила називати його цим іменем, замість справжнього — граціозно підвівся і, не зробивши й кроку, опинився якраз навпроти Тамари.

— Ну що ж, вітаю, пані Сотник. Перепрошую, що наше побачення має дещо примусовий присмак — так склалося. Маю підозру, що без маленького тиску з мого боку ви б не прийшли, адже поки що не мали честі знати мене близько.

— Не прийшла б, — погодилася Тома, відчуваючи, як від його близькості вмить затерпли ноги. Серце загупало в грудях, мов важкий ковальський молот, і первісний — чи ба навіть тваринний — жах сотнями розпечених голок упився в її жили. — Де Наріне?

— Як порядно з вашого боку — так за неї перейматися. Особливо після того, як ви щойно збиралися залишити бідачку на мою милість. Ніякої милості в мене немає. А ваша Наріне — є. Оно вона, в кутку сидить. Відпочиває. — Він тицьнув великим пальцем за своє плече.

1 Бажаю вдалого дня! (Англ.)