— Ти хто?
Мовчання. Лиш вітер шурхотить вишневими листками, цикає цвіркун і тривожно пахнуть нарциси.
— Гей, там, біля паркану, вуха заклало?
Тиша. Щоправда, до хрусткого шепоту листя додалося ображене сопіння.
— Оскільки ти влізла в мій сад без запрошення, я гадаю, що маю право на деяку фамільярність.
Тамара спустилася з тераси і підійшла до колодязя всередині двору. Сірувато-біла тінь рушила назустріч.
— Колись це був мій сад. Мій Шервудський ліс влітку, і Віденський — взимку. Я так любила тут бувати...
Голос теж хрусткий, під стать вітерцю, але не надламаний, чистий, просто зривається від хвилювання. Тома кивнула.
— Я можу це зрозуміти. У тебе щось сталося?
— Так. Тобто ні. Я знайшла чиюсь візитку, дуже дивну — про магію. Вона ваша?
— Може, й моя. І ти вирішила повернути мені її о другій ночі?
Нема ката на вар’ята.
— Тут не вказано, як вас звуть.
Серце в Томи тьохнуло. Невже?
— Не вказано?
— Ні. То як?
— Василина Калістратівна. Де ти взяла цю візитку?
— Дуже колоритне ім’я...
— Дякую, але ти не відповіла.
Жінка зробила ще кілька кроків, на неї впало світло, і на її лиці затанцювали тіні від гілля, схожі на довгі, темні шрами. На живі шрами.
— Я знайшла її сьогодні, о восьмій ранку, на Куренівці. Я там живу. Знаєте, де це?
Тамара знала, де це. Ще вона знала, що скоро теж буде там жити.
— Я можу глянути на неї?
— Звісно. А ви справді володієте магією вуду?
— Справді, — крізь зуби процідила Тома, хапаючи простягнуту їй картонку. Собою вона вже точно не володіла.
— А що таке магія впливу?
— А це коли я велю тобі «заткайся!», а ти це виконуєш без питань і образ, як от зараз. Молодець. Магія — це легко. Це...
Примарного типу дівулі під твоїм вікном, які до ранку не доживуть, якщо негайно не дізнаються все про магію впливу.
— Що — це?
— Це вона.
Це справді була вона. Перша Тамарина столична візитка, сигнальний екземпляр, на якому забули вказати її прізвище, і вони з Ритою реготали, замість того щоб розсердитись, як того остерігались працівники поліграфічної фірми.
— Давай Магія буде твоїм ім’ям, — промовила Туся.
— Другим ім’ям, — виправила Тамара. — Першим буде Біла, схоже на Белла, так що нічого, під чарку піде, потім — Магія, а прізвище...
— Вуду.
Тома замислилась.
— Ні, хіба що дівоче. Впливу краще звучить, як ти вважаєш? Чимось схоже на румунське, румунське і циганське — майже одне й те ж саме, а де ромале, там музика і чари!
І дві жінки залилися сміхом, як циган сироваткою.
— Знаєш, — сказала Рита, коли вони трохи вгамувалися, — а віддай-но цю візитку мені. Я й так ніколи не забуду, кому вона належить.
Тамара кивнула, вкладаючи візерунковий брак у тонкі пальці подруги.
— Звичайно. Бо віднині вона належить тобі.
— Я збережу її на пам’ять, — сказала тоді Ритка. Тома похитала головою.
— Тобі не потрібна пам’ять про мене.
Як з’ясувалося, потрібна. І білий клаптик, мов бумеранг, повернувся через півроку, щоб розповісти їй про долю Маргарити. Тома глянула на жінку, що стояла мовчки, терпляче чогось чекаючи. Чого? Питань чи відповідей? Взагалі, терпіння — рідкісна чеснота для осіб прекрасної статі. Дивно все це — і поява цієї молодички, і те, що ніяк не вдається прочитати її ім’я. Якісь змазані асоціації з молоком, і все. Чому саме з молоком? Чи не тому, що очі в нічної гості нагадують коров’ячі? Один в один як у телички, котру женуть до різника, і їй це відомо... Тамара труснула головою.
— Де саме ти знайшла візитку?
— На стежці біля свого будинку.
— Вона не затоптана.
— Ні.
Гляди, вона ще й не балакуча! Не жінка, а суцвіття чеснот!
— Ти нічого не хочеш мені розповісти?
— Спершу скажіть, як вас звуть насправді.
— Тамара Олександрівна.
— А я Наріне.
Тома гикнула від несподіванки. Ось тобі й асоціації...
— Хороше ймення.
Наріне знизала вузькими плечима — жест вийшов елегантним.
— Тільки якщо ви любите кефір. А можна, я називатиму вас Тамара?
— Прошу.
— А ще коротше можна? Тома, наприклад...
Ця дівуля з кисломолочним іменням починала добряче діяти на нерви.
— А хто тобі дозволив мене скорочувати? Та ще й з таким власним ім’ям, га, Наріне?
— Ой, — та смикнулась, притиснула до рота кістянки пальців, — вибачте. Не уявляю, що на мене найшло. Це в дитинстві я постійно скорочувала імена, геть усі, часом досить несподівано. Маму називала то Тонею, то Ніною — поперемінно. Вона дуже сміялася, а тато сердився і казав, що за мною ремінь плаче. Її звали Антоніна. Вона...
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу