Стівен Кінг - Країна розваг

— Мам, а спробуй ти.

— Ні, не варто, — відмовилась Енні. Проте я бачив, що їй цього хочеться. Щось таке промайнуло в її очах, коли вона вимірювала відстань від стійки до мішеней.

— Ну, будь ласка. — Хлопчик подивився на мене, потім перевів погляд на Лейна. — Вона так класно стріляє. Перемогла у змаганні лежачи на стрілецькому турнірі в Кемп-Перрі, ще до мого народження, і двічі здобувала друге місце. Кемп-Перрі — це в Огайо.

— Я не…

Та Лейн уже простягав їй одну з модифікованих гвинтівок двадцять другого калібру.

— Вперед. Покажіть нам Енні Оуклі, Енні.

Вона взяла гвинтівку й оглянула її так, як навряд чи зміг би хтось із ховрашків.

— Скільки набоїв?

— Десять на обійму, — відповів Фред.

— Якщо я стрілятиму, можна мені дві обійми?

— Скільки завгодно, мем. Сьогодні ваш день.

— Мама колись стріляла по тарілочках з дідусем, — охоче повідомив Майк.

Енні підняла гвинтівку і вистріляла десять набоїв. Паузи між пострілами тривали не довше двох секунд. Вона збила більше двох рухомих качок і трьох рухомих кроликів. На малюсіньких керамічних курчат не звернула уваги.

— Надзвичайно! — закричав Фред. — Будь-який приз із середньої полиці, на ваш вибір!

Та Енні лише всміхнулася.

— П’ятдесят відсотків — це аж ніяк не надзвичайно. Мій тато обхопив би лице від сорому. Я перезаряджуся, якщо можна.

З-під стійки Фред витяг паперовий конус (малостріл говіркою) і вставив вузький кінець у отвір на іграшковій гвинтівці. Ще десять кульок, постукуючи, покотилися всередину.

— У цих гвинтівках приціли зміщені? — спитала Енні у Фреда.

— Ні, мем. Усі ігри в «Джойленді» чесні. Та якби я вам сказав, що Батя Аллен — це той, хто керує цією будкою, — присвятив багато годин, щоб їх вирівняти, це була би брехня.

Як колишній працівник команди Баті Аллена, я знав, що це щонайменше нещиро. Настроювати приціл на гвинтівках — це те, що Батя став би робити в останню чергу. Що краще стріляли лохи, то більше призів Баті доводилося б роздавати… а свої призи він купував сам. Усі боси будок так робили. То були дешеві товари, але ж не безплатні.

— Стріляє вліво і високо, — сказала вона радше сама до себе, ніж до когось іншого. Потім підняла рушницю, прилаштувала її у западині лівого плеча і десять разів натиснула на гачок. Цього разу відчутної паузи між пострілами не було і кролики та качки лишилися поза увагою. Енні цілилася в керамічних курчат, і восьмеро з них вибухнули.

Коли вона поклала гвинтівку на стійку, Лейн банданою повільно стер смугу поту й бруду ззаду на шиї. Водночас дуже тихо заговорив:

— Господи Гораціо Ісусе. Вісім курчат ще ніхто не вибивав.

— Останнє я лише зачепила, та й з цієї відстані мусила б збити всіх. — Вона не хизувалася, лиш констатувала.

— Я ж казав, що мама круто стріляє, — мало не вибачаючись, промовив Майк. Потім затулив рота кулаком і закашлявся. — Вона думала йти на Олімпійські ігри, та потім покинула коледж.

— Ви й правда Енні Оуклі. — Лейн засунув бандану в задню кишеню. — Будь-який приз, красуне. На ваш вибір.

— Свій приз я вже отримала, — сказала вона. — Це був чудовий, чудовий день. Хлопці, я навіть не знаю, як вам дякувати. — Енні повернулася обличчям до мене. — І цьому хлопцю. Якому довелося мене вмовляти. Бо я дурна. — Вона поцілувала Майка в маківку. — Але тепер мені вже треба відвезти сина додому. Де Майло?

Ми роззирнулися навколо і побачили його посеред Джойленд-авеню. Собака сидів перед «Домом жаху», огорнувши лапи хвостом.

— Майло, до мене! — гукнула Енні.

Пес нашорошив вуха, проте не послухався. Він навіть не повернувся в її бік, просто сидів і дивився на фасад єдиного темного атракціону в «Джойленді». Мені чомусь здалося, що він читає обплутане павутиною запрошення з зеленими краплинами слизу під ним: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ».

Поки Енні дивилася на Майло, я крадькома кинув погляд на Майка. Вираз його обличчя, хоч він і був мало не до смерті зморений після дня розваг, годі було витлумачити неправильно. На ньому читалося вдоволення. Я розумію: думати, що вони з джек-рассел-тер’єром усе це спланували наперед, було би божевіллям. Але мені справді так здалося.

І досі здається.

— Мам, підвези мене туди, — попросив Майк. — Мене він послухається.

— Нема потреби, — заперечив Лейн. — Якщо у вас є повідець, я радо приведу вашого песика.

— Він у кишені Майкового візка, — сказала Енні.

— Е-е, мабуть, ні, — похитав головою Майк. — Можете перевірити, але по-моєму, я забув його взяти.