Стівен Кінг - Країна розваг

Зануривши обличчя в шкуру, він сказав:

— Деве, з тебе такий класний Гові.

Я погладив його лапою, скинувши з голови кепку. Відповісти в ролі Гові я не міг (щонайбільше гавкнути його ім’я), але подумав: «Хороший хлопчик заслуговує на хорошого пса. Спитай у Майло».

Майк зазирнув у блакитні сітчасті очі Гові.

— Ти підеш з нами на підйомник?

Я енергійно закивав і знову погладив по голові. Лейн підняв новеньку Майкову кепку та натягнув йому на голову.

Підійшла Енні. Руки вона з награною скромністю стискала на животі, проте в очах танцювали веселі вогники.

— Містере Гові, можна розстібнути вам змійку?

Я б, звісно, не відмовився, але дозволити їй не міг. У кожному шоу свої правила, і одне з джойлендівських (непохитних) звучало так: веселий песик Гові — це завжди веселий песик Гові. Не можна знімати шкуру там, де це можуть побачити ховрашки.

Я пірнув назад у Нижній Джойленд, залишив шкуру в карі і приєднався до Енні з Майком біля пандуса, що вів до «Колеса Кароліни». Енні знервовано подивилася вгору і сказала:

— Майку, ти ще не передумав кататися?

— Ні! На цьому атракціоні я найбільше хочу проїхатися!

— Що ж, тоді добре. — І повернувшись до мене, додала: — Я не боюся висоти, але й особливого захвату до неї не маю.

Лейн уже тримав відчиненими дверцята кабінки.

— Сідайте, друзі. Відправлю вас угору, де повітря прозоре. — Він нахилився і почухав Майло за вухом. — А ти, друже, в прольоті, на землі посидиш.

Я сів з внутрішнього боку, найближче до колеса, Енні — всередині, а Майк — ззовні, де розгортався найкращий краєвид. Лейн опустив штангу безпеки, повернувся до пульта керування й перехилив свій котелок під іншим кутом.

— Захват чекає! — вигукнув він, і ми зі статечним спокоєм коронаційної процесії рушили вгору.

Під нами поволі розгортався світ: спочатку парк, потім яскравий кобальт океану праворуч і всі низовини Північної Кароліни — зліва. Коли колесо досягло середини свого грандіозного кола, Майк відпустив перекладину, за яку тримався, підняв руки над головою і закричав:

— Ми летимо!

Рука на моїй нозі. Енні. Я глянув на неї, і вона губами промовила одне слово: «Дякую». Не знаю, скільки разів Лейн прокручував колесо з нами — думаю, більше, ніж під час звичайної роботи атракціону, але я не певен. Точно я запам’ятав тільки Майкове обличчя, бліде і сповнене захвату, а ще руку Енні у мене на стегні, і шкіра під нею немов горіла. Руку вона прийняла тільки тоді, коли ми повільно зупинилися.

Майк повернув до мене обличчя.

— Тепер я знаю, як почувається мій повітряний змій, — сказав він.

Те саме я думав про себе.

Коли Енні сказала Майку, що він уже накатався, малий не протестував. Він був виснажений. Коли Лейн допомагав йому сісти у візок, Майк простягнув руку долонею догори.

— Дай п’ять, малий, як ще живий.

Лейн з широкою усмішкою ляснув його по долоні.

— Майку, приїжджай знову, коли захочеш.

— Дякую. Усе було так класно.

Ми з Лейном покотили його центральною алеєю. Ятки обабіч неї вже позачинялися, проте одна з будок усе-таки була відчинена: тир імені Енні Оуклі. За стійкою, де все літо простирчав Батя Аллен, стояв Фред Дін у костюмі-трійці. У нього за спиною в різні боки мандрували кролики й качки, яких приводив у дію ланцюговий механізм. А над ними стояли жовтогарячі керамічні курчата. Ці не рухалися, проте були дуже маленькими.

— Не хочеш повправлятися у стрільби, перш ніж покинути парк? — поцікавився Фред. — Сьогодні в нас ніхто не програє. Сьогодні всі-і-і здобувають призи.

Майк запитально озирнувся на Енні.

— Можна, мам?

— Авжеж, зайчику. Тільки недовго, домовились?

Майк спробував було встати з візка, але не зміг. Надто змучений був. Тому ми з Лейном узяли його попід руки й припідняли. Хлопчик узяв гвинтівку і кілька разів вистрелив, але він не міг тримати руки рівно, щоб не тремтіли, хоч гвинтівка й була легка. Кульки влучали в полотняний задник і падали в канавку внизу.

— Стрілець із мене ніякий, — визнав він і поклав гвинтівку.

— Ну, це була не найбільш вдала спроба в історії, — погодився Фред Дін, — але я ж казав: сьогодні кожен виграє приз. — І з цими словами він передав найбільшого Гові на полиці, круту м’яку іграшку, що її найбільш гострозорі стрільці не могли виграти, не витративши вісім-дев’ять баків на набої.

Подякувавши, Майк знову сів у крісло. Вигляд у нього був ошелешений. Той клятий пес завбільшки був мало не такий самий, як він.