Стівен Кінг - Країна розваг

— Ти не пропадеш, — сказала вона. Чомусь мені всі це кажуть. — На місці зорієнтуєшся, синку. Просто віднайди свого внутрішнього собаку.

Коли я прийшов на лежбище, там обідали з десяток новачків і жменька старожилів. Серед зелених були дві голівудські кралечки, але часу на те, щоб соромитися, я не мав. Надудлившись води з фонтанчика, я скинув з себе все, крім трусів і кросівок. Стріпнув костюмом Гові й ступив у нього, повільно, щоб ноги до кінця увійшли в задні лапи.

— Шкура! — заволав один зі старожилів і грюкнув кулаком по столі. — Шкура! Шкура! Шкура!

До нього долучилися інші, й лежбище задзвеніло від хору голосів, а я так і застиг у білизні, зі спущеним костюмом довкола щиколоток. Відчуття було таке, ніби я опинився в епіцентрі тюремного заколоту. Нечасто мені доводилось почуватися таким винятковим дурнем… чи, на диво, героєм. Зрештою, то був розважальний бізнес, а я погодився виручити іншу людину. Мені було байдуже, що я найменшої гадки не мав, що, нахрін, роблю.

— Шкура! Шкура! ШКУРА! ШКУРА!

— Хто-небудь, застебніть, блін, змійку! — заволав я. — Мені треба дуже швидко дістатися до Виляй-Крути!

Мені допомогла одна з дівчат, і я миттєво зрозумів, чому носити шкуру було такою великою подією. На лежбищі працювали кондиціонери (втім, як і скрізь у «Джойленді»), проте я одразу вкрився рясним потом.

До мене підійшов один зі старожилів і по-доброму попестив собачку Гові по голові.

— Синку, я тебе підкину. Моя машинка он там. Застрибуй.

— Дякую. — Мій голос лунав приглушено.

— Гав-гав, Баузере! — гукнув хтось, і всі розреготалися.

Ми покотили по Бульвару з його примарним блиманням світла: сивий старий у зеленому костюмі прибиральника з велетенською синьоокою німецькою вівчаркою поряд. Зупинившись біля сходів, де на шлакобетонних блоках було намальовано стрілку й написано фарбою «ВИЛКРУТИ», він сказав:

— Не розмовляй. Гові не говорить, тільки обіймає і пестить їх по голівках. Хай щастить. Коли відчуєш, що все пливе, забирайся звідти до дідька. Діткам не треба бачити, як Гові валиться на землю від теплового удару.

— Я гадки не маю, що повинен робити, — сказав я. — Ніхто мені не сказав.

Не знаю, чи той дідок був карні-від-карні, але щось про «Джойленд» він таки знав.

— Це не має значення. Дітлахи люблять Гові. Вони знатимуть, що робити.

Я вибрався з електрокара, мало не перечепився через власний хвіст, узявся за мотузку в лівій передній лапі та смикнув, щоб клята штука забралася з-під ніг. Потім побрів сходами нагору і навпомацки пововтузився з ручкою дверей. Знадвору долинала музика, щось дуже знайоме з часів раннього дитинства. Нарешті ручка піддалася. Двері відчинилися, і крізь запнуті сіткою очі Гові ринув потік яскравого червневого світла, вмить мене засліпивши.

Музика тут лунала гучніше, линула з гучномовців угорі, і я нарешті збагнув, що то була за пісня: «Гокі-Покі» — дитсадковий хіт усіх часів. Я побачив гойдалки, гірки, ретельно сконструйовані гімнастичні снаряди і карусель, яку штовхав зелений новачок із довгими пухнастими заячими вухами та хвостом-пушком, причепленим ззаду до джинсів. Повз пропахкав іграшковий поїзд, здатний розвивати космічну швидкість до чотирьох миль на годину, — Чух-Чух Виляй, навантажений маленькими дітками, які сумлінно махали рученятами в об’єктиви фотоапаратів батькам. Довкола юрмилося сто тисяч мільярдів дітлахів, за ними наглядало багато сезонних працівників і двійко штатних, що, напевно, таки мали дозволи працювати з дітьми. На цих двох (на чоловікові й жінці) були кофти з написами «МИ ЛЮБИМО ДІТЕЙ». Попереду стояла довга будівля під назвою «Привітний дім Гові».

А ще я побачив містера Істербрука. Він сидів на лавці під джойлендівською парасолькою у костюмі трунаря та їв паличками свій обід. Спершу він мене не помітив, бо дивився на чергу-змійку дітей, яких вели до «Привітного дому» двоє зелених. Там дітлахів можна було залишити (про це я довідався згодом), щонайбільше на дві години, поки батьки водили старших дітей по атракціонах чи обідали в «Печерному лобстері», висококласному парковому ресторані.

Згодом я дізнався, що у «Привітний дім» допускали дітей від трьох до семи років. Багато з тих, що тепер наближалися до входу, були досить-такі веселі. Певно, давалося взнаки те, що вони вже були ветеранами дитсадків, бо обоє батьків у їхніх сім’ях працювали. Решта ж дітей сприймали все не так легко. Може, попервах їм і вдавалося зберігати спокій, поки мама з татом розказували їм, що вони повернуться щонайбільше через годину-дві (неначе чотирирічний малюк розумів, що таке година), та тепер вони опинилися самі, у галасливому дивному місці, де було повно незнайомців, а мами з татом не видно. Дехто плакав. Закопаний у костюм Гові, визираючи крізь сітку, яка слугувала очима, вже весь пітний, мов свиня, я став свідком винятково американського знущання над дітьми. Навіщо приводити дитину (ясельного віку, Боже милий) у галасливий величезний парк розваг, якщо ти збираєшся спихнути її на руки нянькам-незнайомцям, навіть якщо це ненадовго?