Стівен Кінг - Країна розваг

— Том Кеннеді.

— Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро — може, навіть сьогодні вдень, — він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.

— А це важливо? — спитав я.

— Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дуже повільно.

— Бо це старенький атракціон.

— В яблучко. — Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. — Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?

— Так.

— А так зупиняєш. — Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. — Поки що все зрозуміло.

— Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?

— Але ж права в тебе є?

— Так, видані штатом Мен, але…

— У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?

Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.

— На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. — Він знову пересунув важіль вперед. — Бачиш?

Я підтвердив.

— Поки колесо не нахнябиться…

— Що?

— Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду — а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, — переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. — Він показав на радіоприймач у валізі. — Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року — ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», — поки сонце не сяде.

— Зрозуміло. А як їх висаджувати?

— Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.

— А по-нашому?

— П’ятсот.

Я невпевнено подивився на нього.

— Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.

— Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.

— Якщо ви так вважаєте.

Лейн махнув рукою.

— Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?

Нічого доброго я навіть близько не бачив — я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів [27] 51 м. після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.

Гарді взяв мене за плече.

— Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».

— Добре, — сказав я.

— Хороший хлопчик. — Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. — І візьми собі пару таких — знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. — Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.

— Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.

Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.

— Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.

Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням — кожен заїзд називали «бумом».