Ден Браун - Втрачений символ

Сато невдоволено буркнула і якось дивно поглянула на Ленґдона.

— Шефе Андерсон, — мовила вона, обертаючись до начальника охорони. — Кілька слів наодинці, якщо можна. — Директор кивнула Андерсонові йти за нею, і вони зникли в непроглядно темному коридорі, залишивши Ленґдона на самоті у мерехтливому світлі свічки, що горіла в Пітеровій кімнаті роздумів.

Шефу Андерсону почало здаватися, що ця ніч ніколи не скінчиться. «Відрізана рука в моїй ротонді? Усипальниця в моєму підземеллі?» На цьому тлі гра за участю «Червоношкірих» почала здаватися незначущою та дріб’язковою.

Вийшовши слідком за Сато у темний коридор, Андерсон увімкнув ліхтарик. Промінь уже ослаб, але то було краще, ніж нічого. Сато відвела шефа на кілька ярдів по коридору, щоб їх не чув Ленґдон.

— Погляньте на це, — прошепотіла вона, подаючи Андерсонові свій «Блекбері».

Той узяв смартфон і примружився на освітлений дисплей. На ньому виднілося чорно-біле зображення: рентгенівський знімок професорової сумки, який Андерсон наказав своїм підлеглим знайти і надіслати директорці. Як і на всіх рентгенівських знімках, предмети з найбільшою щільністю були найяскравішими. І в сумці Ленґдона один такий предмет затьмарював решту. Вочевидь, надзвичайно щільний, цей об’єкт виблискував яскравим діамантом у темній мішанині решти професорових манаток. Його обриси неможливо було сплутати ні з чим іншим.

«І він увесь вечір носив оце у своїй сумці?» Андерсон здивовано поглянув на Сато.

— А чому ж Ленґдон про це нічого не сказав?

— До біса цікаве запитання, — прошепотіла Сато.

— Ця конфігурація... ні, це не випадковість.

— Так, не випадковість, — в голосі Сато почулася лють. — Навряд чи.

Раптом увагу Андерсона привернуло якесь шарудіння в коридорі. Він перелякано посвітив у темряву проходу. Згасаючий промінь освітив лише безлюдний коридор із низкою прочинених дверей.

— Агов! — гукнув він. — Хто там?

Тиша.

Сато здивовано поглянула на нього, бо, вочевидь, сама не почула нічого.

Андерсон іще на мить прислухався, а потім вирішив, що то йому наверзлося. «Треба звідси вшиватися».

Залишившись сам-один в камері з палаючою свічкою, Ленґдон пробіг пальцями по гострих краях викарбуваних у піраміді символів. Йому було дуже цікаво, про що ж ішлося в цьому написі, але він більше не збирався втручатися у приватне життя Пітера Соломона, бо вони й так удерлися недозволенно далеко. «І взагалі — навіщо тому схибленому психові ця маленька піраміда?»

— Професоре, у нас проблема, — гучно заявила Сато, з’являючись позаду нього. — Я щойно отримала інформацію, і мені набридли ваші брехні.

Ленґдон обернувся і побачив, що до нього рішучим кроком наближається директорка відділу безпеки ЦРУ, тримаючи в руках смартфон. Її очі палали люттю. Професор остовпіло поглянув на Андерсона, сподіваючись на його підтримку, але шеф став на одвірку насторожі, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго. Сато зупинилася перед Ленґдоном і тицьнула смартфоном йому в обличчя.

Отетерілий професор поглянув на екран, на якому виднілося чорно-біле фото, схоже на негатив. Зображення являло собою мішанину різних предметів, один з яких яскраво виділявся на їхньому фоні. Він лежав під досить гострим кутом і розташовувався не в центрі, але було чітко видно, що то маленька гостра піраміда.

«Маленька піраміда?» Ленґдон поглянув на Сато.

— Що це?

Здавалося, його запитання ще більше розлютило японку.

— Придурюєтеся, що не знаєте, еге ж?

Ленґдонові урвався терпець.

— Нічого я не придурююся! Я ніколи в житті цього не бачив!

— Брехня! — відрізала Сато, і її голос гострим ножем пронизав вологе повітря. — Ви носили це у своїй сумці всю ніч!

— Я... — почав був Ленґдон, але завмер на півслові. Він поволі перевів погляд на сумку, що висіла на його плечі. А потім він знову поглянув на екран смартфону. «О Господи... та це ж пакунок!» Він пильніше придивився до зображення. І тепер побачив примарні обриси куба, що слугував футляром для піраміди. Приголомшений Ленґдон збагнув, що перед ним рентгенівський знімок його сумки... і загадкового кубоподібного пакунка, який дав йому Пітер. Насправді цей куб являв собою порожню коробку, в якій лежала пірамідка.

Ленґдон хотів було щось сказати, але не зміг. Неначе все повітря вийшло у нього з легенів — і його блискавкою вдарила нова здогадка.

Проста. Зрозуміла. І страшна.

«Боже милосердний». Він поглянув на усічену піраміду на столі. Її вершина була пласкою — маленький квадрат, що символічно очікував своєї завершальної деталі. Деталі, що перетворить її з «незавершеної піраміди» на «істинну піраміду».