Ден Браун - Втрачений символ

Здогадка уразила його як блискавка.

Ця таємниця

криється всередині Ордена

Франклін-сквер, вісім

Він усе враз зрозумів.

Напис на горішньому камені раптом набув кришталево прозорої ясності. Всю ніч його значення дивилося йому прямо у вічі. Текст на горішньому камені, як і на масонській піраміді, являв собою символон, тобто розбитий на частини код. Значення напису на горішньому камені було приховане настільки просто, що Ленґдон не розумів, як вони з Кетрін не помітили його раніше.

Та найбільше вражало те, що напис на золотій пірамідці і справді пояснював, як слід розшифровувати символи на основі піраміди. Це було так просто! Пітер Соломон мав рацію: цей золотий горішній камінь виявився могутнім талісманом, що мав здатність витворити порядок з хаосу.

Ленґдон почав гепати у ляду й кричати.

— Я здогадався, я здогадався!

Піраміда, що висіла над ним, гойднулася і відпливла геть. І знову з’явилося лячне татуйоване обличчя, і його скажені очі уп’ялися в професора крізь маленьке вікно.

— Я розв’язав загадку! — закричав Ленґдон. — Випустіть мене!

Коли татуйований звір заговорив, професор із заповненими водою вухами не почув нічого. Однак очі помітили, як губи поневолювача промовили єдине слово:

— Розкажи.

— Розкажу! — відчайдушно заволав Ленґдон, бо вода вже почала заливати йому очі. — Випустіть мене! Я все поясню! Це дуже просто!

Губи татуйованого чоловіка знову ворухнулися.

— Розкажи... бо помреш.

Вода вже заповнила майже увесь ящик, і залишався тільки останній дюйм повітря. Ленґдон закинув голову назад, щоб утримати рот над поверхнею води. При цьому тепла рідина залила йому очі і закрила зір. Вигнувши спину, професор притис рот до плексигласового вікна.

І Роберт Ленґдон, якому повітря залишалося на якихось кілька секунд, розповів про секрет дешифрування масонської піраміди.

Коли він скінчив говорити, вода зімкнулася над його ротом. Ленґдон інстинктивно зробив останній вдих і міцно стис губи. За мить вода покрила його повністю, досягши верху домовини і розтікшись по плексигласовому вікну.

«Йому вдалося це, — збагнув Малах. — Ленґдон вирахував, як розкрити секрет піраміди».

Відповідь була такою простою. Такою очевидною.

А за вікном занурене обличчя Роберта Ленґдона дивилося на нього широко розплющеними, сповненими благання очима.

Малах похитав головою і повільно проказав губами кілька слів:

— Дякую, професоре. А тепер насолоджуйтеся потойбічним життям.

Як чоловік, що серйозно займався плаванням, Роберт Ленґдон часто думав — що відчуває людина, яка тоне? А тепер він збагнув, що йому доведеться пізнати це на власному досвіді. Він був здатен затримувати дихання довше, аніж звичайні люди, але вже почав відчувати реакцію свого тіла на відсутність повітря. У його крові накопичувався двоокис вуглецю, спричиняючи інстинктивне бажання вдихнути. «Не дихай!» Та з кожною секундою сила дихального імпульсу зростала. Ленґдон знав, що дуже скоро настане момент, який називався точка зламу затримки дихання. То був критичний момент, коли людина вже нездатна довільно затримувати дихання.

«Розкрий ляду!» Ленґдонові інстинктивно захотілося знову гепати в стінки ящика, але він добре знав, що не можна марнувати дорогоцінного кисню. Все, що він міг тепер робити, — це дивитися крізь каламутну воду поверх себе і сподіватися. Зовнішній світ звівся до розпливчастого клаптика світла в плексигласовому вікні. Великі м’язи почало пеком пекти — то починалася гіпоксія.

Раптом над ним з’явилося гарне примарне обличчя і прикипіло поглядом до нього. То було обличчя Кетрін; її правильні риси крізь пелену води здалися зовсім нереальними. Їхні очі зустрілися крізь товщу води та скла, і на мить професорові здалося, що він урятований. «Кетрін!» Та раптом він почув її крики — то були крики на смерть переляканої людини — і здогадався, що її міцно тримає поневолювач. Татуйована потвора хотіла, щоб Кетрін стала свідком того, що зараз мало статися.

«Вибач мені, Кетрін...»

У цьому зловісному темному ящику, Ленґдон, поглинутий водою, щосили намагався збагнути, що це — його останні моменти життя. Невдовзі його більше не буде... все, ким він був та міг стати, — все це скоро закінчиться. Коли помре його мозок, всі спогади, що зберігалися в сірій речовині, разом із набутими знаннями, — все це щезне у вирі хімічних реакцій.