Усі четверо агентів умить зняли свої нічні окуляри. Кинувшись уперед на добре тренованих ногах, оперативна група помчала освітленим маршрутом, роблячи зигзаги у лабіринтові книжок, якому, здавалося, не буде кінця. Невдовзі Сімкінс помітив мерехтіння вогників у темряві попереду. «Ми наздоганяємо». Він рвонув іще швидше і почув попереду кроки і важке дихання. А потім побачив і ціль.
— Я його бачу! — вигукнув він.
Вочевидь, довготелеса фігура Беламі була ар’єргардом втікачів. Шикарно вдягнений афроамериканець важко біг повз стелажі, вибиваючись із сил. «Марно стараєтеся, діду».
— Ані руш, містере Беламі! — заволав Сімкінс.
Та Архітектор біг, роблячи різкі повороти і петляючи між рядами книжок. І з кожним поворотом над його головою спалахувало освітлення. Коли групу відділяли від Беламі вже якихось двадцять ярдів, йому знову наказали зупинитися, але він побіг далі.
— Зупиніть його, — наказав Сімкінс.
Агент із гвинтівкою несмертельної дії, яка була на озброєнні групи, вистрілив. Предмет, що полетів уздовж проходу і враз зв’язав ноги Беламі, мав жартівливе прізвисько «Дурний шнурок», хоча нічого дурного в ньому не було. Цей військовий пристрій для «знерухомлення», винайдений у Національній лабораторії «Сандія», являв собою мотузку з липкого поліуретану, котра при контакті ставала твердою як камінь, створюючи жорстку пластикову павутину між підколінними чашечками втікача. Її дію на рухому ціль можна було порівняти з ефектом від прута, увіткнутого у спиці велосипеда під час руху. Ноги Беламі зчепилися на бігу, він спіткнувся і з грюкотом розтягнувся на підлозі. Проїхавшись за інерцією ще кілька футів темним коридором, Архітектор закляк на місці, а над його головою послужливо загорілися лампочки.
— Я займуся Беламі, — вигукнув Сімкінс. — А ви переслідуйте Ленґдона! Він — попереду, десь не... — Лідер групи замовк, несподівано помітивши, що книжкові стелажі попереду Беламі були непроглядно темними. Це означало, що попереду нього ніхто не пробігав. «Він що — сам?»
— Де він? — гаркнув один з агентів.
З розбитої під час падіння губи Беламі текла кров.
— Хто — він?
Агент Сімкінс підняв ногу і поставив її на бездоганно білу краватку Архітектора. А потім нахилився над затриманим і злегка надавив йому ногою на груди.
— Повірте, містере Беламі, краще зі мною не грати у такі ігри.
Роберт Ленґдон почувався як труп.
Він лежав горілиць, склавши руки на грудях, у суцільній темряві, затиснутий у надзвичайно тісному просторі. Хоча Кетрін і лежала у схожій позі біля його голови, Ленґдон її не бачив. Через свою клаустрофобію він міцно заплющив очі, щоб і близько не бачити того жаху, в якому він опинився.
Простір довкола нього був надто тісним.
Дуже тісним.
Шістдесят секунд тому, коли обвалилися двостулкові двері читального залу, вони з Кетрін подалися за Беламі до восьмикутної консолі, а потім спустилися сходами і несподівано опинилися в підвальному приміщенні.
Ленґдон одразу ж здогадався, куди вони потрапили. Вони були в самісінькому центрі бібліотечної системи книгопостачання . Нагадуючи систему розподілу багажу в аеропорту, ця розподільча кімната мала численні конвеєри, що відгалужувалися в усіх напрямках. Оскільки Бібліотека конгресу розташовувалася у трьох окремих будівлях, книги, замовлені в читальному залі, часто доводилося транспортувати на великі відстані мережею підземних тунелів за допомогою конвеєрної системи.
Беламі підійшов до сталевих дверей, вставив ключ-картку, набрав послідовність цифр і поштовхом відчинив двері. У приміщенні було темно, та, коли двері розчинилися, одразу ж замерехтіла й ожила низка ламп, увімкнутих за допомогою датчика, що реагував на рух.
Коли Ленґдон подивився туди, він збагнув, що бачить те, що доводилося бачити лише жменьці людей. «То стелажі Бібліотеки конгресу. — План Беламі додав йому бадьорості. — Де краще сховатися, як не в гігантському лабіринті?»
Однак Беламі не повів їх до стелажів. А натомість підпер двері книжкою, щоб вони не зачинилися, потім обернувся і поглянув на Ленґдона та Кетрін упритул.
— Я сподівався, що зможу пояснити вам набагато більше, але ми не маємо часу. — І подав Ленґдонові свою картку-ключ. — Вона вам знадобиться.
— А хіба ви з нами не підете? — спитав професор.
Беламі похитав головою.
— У нас нічого не вийде, якщо ми не розділимося. Найважливіше — це зберегти піраміду та горішній камінь у надійних руках.
Читать дальше