Андрій Кокотюха - Темна вода

Але хоча і не міг він приборкати свою натуру, грошей від цього більше не ставало. Тому коли йому подзвонив один знайомий і сказав, що один багатий дядя хоче взяти на роботу колишніх ментів, чоловіків віком тридцять — тридцять п’ять років із досвідом оперативної роботи не менше семи — десяти років, він знизав плечима і подзвонив по номеру, який продиктував приятель.

Тепер він сидить у офісі Павла Павловича Заруби і слухає лекцію про проблеми розвитку туристичного бізнесу в Україні. Поки що — зовсім йому не цікаву.

А Заруба говорить — чисто солов’єм заливається.

— Розумієте, наші люди мало того, що не знають рідного краю. Бог із ним, із краєзнавством. Інша річ, що вони перестали серед наших красот відпочивати і, відповідно, перестали вкладати гроші в економіку своєї держави. Розумієте мене?

Мельник знову обмежився кивком.

— Візьміть нашу Чернігівщину. Розробити тут маршрут, побудувати інфраструктуру, не пошкодувати грошей на рекламу — і можна піднімати гроші, які буквально валяються під ногами. Це в мене, звичайно, в планах є, але найбільш реальна перспектива — не стільки туризм, скільки відпочинок. А коли з відпочинком вирішимо і сюди, на береги Десни, почнуть приїздити спочатку з регіону, потім — із Києва, далі — із Західної України, і нарешті — зі Східної Європи, можна подумати і про те, чим відпочивальників зайняти. Тут я знову підніму питання про створення туристичного маршруту і повірте — знайду інвестора. Люди приїдуть на Десну купатися і засмагати, а ми їм тут екскурсію до стародавнього Батурина, гетьманської столиці. Чи, скажімо, Ніжина — там хто тільки не вчився у місцевій гімназії вищих наук. А наш Новгород-Сіверський це ж взагалі перлина, я вам скажу. Ви там були?

— Був. Виїздили на затримання одного типа. Там же кордон поряд, ну він і хотів через кордон драпонути.

— Що за тим?

— Якщо вам цікаво — убивця. Пограбування з убивством.

— Ну, то таке... Ви ж там по справах були, не відпочивали...

— Там особливо ніде. Генделики — суцільні гадючники.

— О! — Заруба підніс пальця до стелі. — Бачите — інфраструктури нема. Але я вам морочу голову, так відчуваю. Тому давайте ближче до інших справ.

— Хотілося б ближче.

— Розумію вашу нетерплячку. Тільки змушений просити вас послухати мене ще трохи. Я хочу, аби суть проблеми, яку я намагаюся вирішити, стала зрозумілою вам у повному обсязі. Так би мовити, всебічно і глибинно.

— Нічого, валяйте. В мене час є. Курити можна?

— Легко, — господар кабінету підсунув гостеві пачку „Кемела”, запальничку і попільничку. — Значить, перш ніж замахуватися так далеко і брати на себе непосильний тягар, я хочу почати з малого. Сам я, знаєте, народився в селі біля Десни. Деснянський хлопець, можна сказати. Дитинство моє там пройшло. Точно Довженко писав — зачарована Десна. Потім учився, з села поїхав, доросле життя, бізнес, закордон, усе закрутилося, ну, ви розумієте. Тепер, як пишуть у газетах різні блюстителі духовності, треба повертатися до витоків. Ви, думаю, зрозуміли — людина я не бідна. А багаті люди всі сентиментальні. Можна, звісно, обмежитися тим, що викупити стару батьківську хату і зробити собі там щось на зразок дачі. Але я — бізнесмен, тому свої сентименти хочу поєднати з бізнесом. Ви відпочивали хоч раз на Десні?

— Давно. Коли малим був.

— На базі?

— Коли як. В основному — на базах, один раз дикунами поїхали, в наметах. Це коли я вчився і на канікули приїхав.

— Рибу не ловите?

— Нема коли.

— І у вас зовсім нема сентименту до цієї річки?

— Ні.

Мельнику здалося, ніби Заруба захлинувся, почувши його коротку відповідь. Він явно хотів сказати інше, та не знав, що саме треба говорити тепер. Але господар кабінету дуже швидко переварив ставлення колишнього мента до його дитячих вражень і знову заговорив упевненим у собі тоном.

— Це не так важливо. І означає лише, що ви не зрозумієте мого пориву. Але, з рештою, це лише прелюдія до основної розмови. Отже, я проїхався по берегах Десни, подивися на бази відпочинку, які там збереглися, і побачив — половина з них тупо закрилася через брак фінансування, а половина перебуває в сумному стані. Це при тому, що люди і далі вірні Десні і щороку відпочивають, платячи гроші за чотири фанерні стіни і дах над головою.

— Може, їм більше нічого не треба?

— Я сказав би не так: вони не знають, що може бути інакше. Більш цивілізовано. Коли з’явиться вибір між консервами та салом і нормальною їдальнею з комплексними сніданками, обідами та вечерями, коли замість засипаного хлоркою будиночка на вулиці можна користуватися нормальним біотуалетом, а в перспективі — ватерклозетом, коли будиночки будуть нормально обладнані і в них навіть стоятимуть кондиціонери, можете мені повірити — в такого відпочинку теж з’являться свої фанати. І з часом кількість тих, хто воліє спати в фанерному будиночку і ходити в дерев’яний смердючий сортир на вулиці, зменшиться. Старе я руйнувати не збираюся. Я просто запропоную альтернативу. Причому на першому етапі планую організувати все так, аби різниця в ціні складала двадцять — тридцять доларів. У гривневому еквіваленті, ясна річ.