Андрій Кокотюха - Темна вода

Дід Іван виклав у полумисок кілька зварених молодих картоплин, поруч поклав жмутики зеленої цибулі, молодий часничок, порізав старе, ледь укрите жовтим нальотом сало, кудись вийшов і швидко повернувся з півлітровою пляшкою з-під кока-коли, наповненою прозорою рідиною.

— Натурпродукт. Вживаєте?

— Я за кермом.

— Тут ДАЇ немає.

— Зате при в’їзді в місто стоять. Я ж повертатися назад буду.

— В такій порі вони не особливо звіріють, — дід Іван поналивав чарки. — Це в мене традиція така. Мусите дотримуватися, раз на моїй території.

— Так я ж не заперечую, Іване Мусійовичу...

Самогон обпік горло. Нічого собі вчителі-пенсіонери — градусів п’ятдесят, коли не більше. Навіть подих перехопило, хоча Мельник у своєму житті, особливо — за роки служби в розшуку, пив практично все, що горить. Включно з нерозведеним спиртом, який постійно пропонували патологоанатоми в морзі.

— Значить, що саме вас цікавить? — дід Іван акуратно поклав шматочок сала на шматочок хліба і відкусив зараз половину цього бутерброду, запитально дивлячись на гостя. Мельник перевів подих, пожував зелене пір’ячко цибулини.

— Ну, наприклад, один із варіантів — Тихий Затон.

— Знаєте, я чомусь так і подумав, — Шалига перевів погляд на недоїдений бутерброд, поклав його до рота, прожував, витер тильним боком долоні масні губи. — Вибачте, це така звичка в мене: всіх, хто за віком годиться мені в учні, називаю на „ти” після першої чарки. Нічого?

— Ради Бога! — відмахнувся Мельник.

— Так от, — дід Іван вмостився за столом зручніше, — скажу тобі, що Тихим Затоном час від часу народ цікавиться, і не даремно. Тільки я ж ще який не який краєзнавець, тому деякі чутки перевірив. Багато різних легенд про затон народилася не з повітря. Там справді нехороше місце. Я б навіть сказав — страшне.

— Вовкулаки, привиди, інші лісові та водяні потвори — все це правда?

— Істоти, потворнішої за людину, насправді природа не вигадала, — промовив дід Іван тихим голосом, і Мельник відзначив: зовсім недавно він десь уже чув подібну фразу. Хоча, з рештою, він стикався з проявами дикої людської жорстокості щодня впродовж десяти років. Тому в чомусь погоджувався з таким висновком. Тим часом господар налив по другій і повів далі, явно починаючи заводитись, осідлавши улюбленого коника: — Починати треба здавна. До середини вісімнадцятого століття наше село називалося Низове. Бо знаходиться вниз за течією Десни. Належало село тоді козацькому полковнику Омелянові Бирці — він отримав його в подарунок від самого Кирила Розумовського за вірну службу.

Мельник уже хотів запитати, хто він такий — цей Розумовський, і чому мав право дарувати села наліво і направо. Але вчасно прикусив язика — сценарист, під якого він зараз бутафорив, точно мусив це знати. Тому лише з розумним виглядом кивнув головою.

— Згодом Бирка програв маєток разом із селом у карти поміщику Северину Козубу. Відтоді воно стало називатися Козуби і переходило в спадок від нащадка до нащадка аж до самої революції. Син Северина Козуба — Пантелеймон, якого тут називали Паньком, але тільки поза очі, відрізнявся лютим норовом. Міг запросто забити до смерті будь-якого кріпака за найменшу провину. Або собаками зацькувати — в нього здоровенна псарня була. Любив таку, наприклад, розвагу. Візьме якогось винуватця і скаже: „Можу наказати забити тебе батогами до напівсмерті, а всім іншим під страхом смерті забороню до тебе підходити. Так і помреш повільно, в страшних муках. А можу просто так на волю відпустити. Якщо, звичайно, від собачок моїх утечеш”. Бігти бідака мусив через широке поле до лісу. Добіжить до дерев — урятується. Звісно, надія якась з’являлася. Тільки нікому не вдавалося втекти від лютої псячої зграї. Сам Панько Козуб скакав за ними верхи і гарцював довкола того місця, де його собаки терзали спійману жертву за горло та мошонку.

Уявивши собі цю картину, Мельник здригнувся. Йому здалося, що він сам відчуває той шалений біль від гострих собачих ікол, що впиваються в тіло.

— Але найбільше страждали молоді дівчата-кріпачки, — дід Іван говорив, наче читав учням урок. — Матері боялися народжувати дівчаток, а коли вже народжували, то просили Бога, аби не наділяв їх вродою. Та як на лихо дівчата в Козубах виростали красунями. Панько терпляче чекав, поки їм виповниться п’ятнадцять, і забирав до себе в маєток покоївками. Якщо дівчата були слухняними і покірними, то скоро поверталися додому з байстрям від пана. Далі змушені були няньчити байстрючат, і дуже сильно щастило, якщо знаходився хлопець-кріпак, який погоджувався одружитися і прийняти жінку з, так би мовити, додатком. Та частіше дівчата все ж таки намагалися опиратися. І тоді їхні скалічені тіла вірні слуги пана Козуба вивозили серед ночі до Тихого Затону. Там забавлялися з дівкою наостанок, а тоді топили у темній воді затону. Скільки молодих життів поховано під водою, точно не знає ніхто. Чутки про забави Козуба ходили по окрузі, доходили до губернії, тільки ніхто нічого не міг, а швидше — не хотів робити. Але там же, у Тихому Затоні, знайшов свою смерть і сам Панько.