Андрій Кокотюха - Темна вода

За їхній столик хлопчина-бармен у турецькому спортивному костюмі приніс пляшку вина і розігріті сосиски на паперовій тарілці, щедро, видно — по блату, политі кетчупом.

— Коньяк є? — запитав Мельник, коли бармен повернувся на своє місце.

— „Десна”.

— Ну ясно, не „Закарпатський” же на Десні пити. Соточку зробиш?

— На розлив коньяку нема. Пляшку беріть.

— Ага. Тоді сто горілки, тільки чернігівської.

Говорити доводилося головно, аби перекричати музику.

Бармен кивнув, жестом фокусника поставив перед Мельником пластиковий стаканчик, відміряв спеціальною міркою порцію, вилив горілку в стаканчик, запитально подивився на Мельника:

— Ще щось?

— Водички солодкої.

Не чекаючи, поки з’явиться запивка, Віталій випив горілку, витер губи тильним боком долоні. Уже простягнув руку до стаканчика з водою, коли хтось торкнув його ззаду за лікоть. Повернувся. Поруч стояла вранішня білява русалка. Здається — Оля. Світла біля барної стійки було досить, аби Мельник побачив на її обличчі переляк.

— Добре, що я вас побачила!

— Що таке?

— Пішли, швидше! — вона шарпонула його за лікоть.

— Куди?

— Ви тут охоронцем працюєте, я вже знаю.

— То й що? Вам охорона треба?

— Там людину вбивають! Швидше, швидше!

Білявка потягла його за собою сходами вниз. Навздогін йому щось обурено закричав бармен, та зараз Мельнику стало не до нього. Відмахнувшись рукою, він поспішив за Ольгою, на ходу витягуючи зброю.

На цю невеличку пригоду ніхто на „Аврорі” не звернув увагу.

Білявка вела Мельника до кущів, які густо росли метрах в тридцяти від корабля. Тут було темно, і чим ближче підходили вони до заростів, тим ясніше чули приглушені крики і голосне хекання. Так хекають, коли рубають дрова.

Якщо десь і була стежка, Мельник її не шукав. Відсторонивши Ольгу, він проломився крізь кущі і вийшов просто на невеличку круглу галявину. Весь її простір зайняли собою чотири людських постаті, котрі, здавалося. Тупцяли на одному місці, ніби виконуючи тільки їм відомий ритуальний танок. Очі вже звикли до темряви, і Мельник побачив просто в них під ногами щось живе. Це живе звивалося вужем і зойкало від болю, а чотири пари ніг далі продовжували несамовито топтати жертву. Вона були настільки захоплені своєю справою, що не звернули уваги на появу стороннього.

— Назад! — викрикнув Мельник, тримаючи пістолет перед собою. — Розійшлися, мать вашу!

Розправа припинилася. Але ніхто з чотирьох і не думав розбігатися. Вони повернулися на крик, і Віталій не сумнівався, кого зараз побачить і впізнає. Ближче всіх до нього стояв Лютий. Поруч із ним — клаповухий Коля Череда. З іншого боку від жертви стояли Малий і Кора. Всі четверо важко дихали, чотири пари очей недобро блищали в темряві.

— Стояти! — повторив наказ Мельник, виставивши руку з пістолетом ще далі вперед. Дуло дивилося просто в груди Лютому.

— Це хто тут? — промовив той, розтягуючи слова на блатний манер.

— Мене звати Бетмен. Я тут порядки наводжу.

— Козел ти, а не Бетмен, — Лютий не говорив, а ніби випльовував слова. — Ставай у чергу, якщо теж хочеш. Ми зараз зайняті.

— Зараз, — наголосив на цьому слові Мельник, — от саме зараз, пацани, ви поки що вільні. Поки я добрий.

— Ти диви — добрий, блядь! — Лютий озирнувся на свою зграю. — Чули, пацани? Він добрий!

— Зате ми злі! — гаркнув той, що стояв на нього ближче і з усієї сили вгатив носаком по боку жертви, яка тим часом спробувала виповзти з кола. — Лежи, сука! Ми ще з тобою не все!

— Правильно, Малий! Ми сьогодні злі! — погодився Лютий.

Тепер Мельник точно знав, хто з них хто. Так простіше.

— Злі як собаки? — поцікавився він.

— Ага! — реготнув Лютий. — Покусаємо!

— Ну, а я ветеринар, — Віталій зробив півкроку вперед. — Уколи від сказу роблю. Розійшлися на хер звідси, собаки, бо дядя зробить ваву!

— З чого?

— Лютий, в нього волина! — попередив Малий.

— Бачу. Тільки це не волина. Вона не стріляє. Понти.

Поки Лютий говорив, інші вже перегрупувалися і тепер насувалися на Мельника півколом, забувши про свою жертву. Скориставшись моментом, той, кого били, таки відкотився в бік і заповз у кущі.

— Назад, — стишив голос Мельник. — Стріляти буду.

— Давай, вали! — весело дозволив Лютий. — Мені вже цікаво. Ти жопою пукнеш чи як?

— Отак!

Опустивши руку, Мельник натиснув на спуск.

Гахнуло. Темряву на мить розрізав сніп вогню.

Він стріляв просто під ноги ватажкові. Лютий від несподіванки цапом підскочив на місці, сахнувся, відступив. Решта зграї вклякнула на місці.