Насправді цей колега з головного управління Чернігівської обласної міліції міг запросто послати Мельника, тепер уже — цивільну людину, до того ж звільнену з органів, за всім відомою адресою. Більше того — навіть якби Мельник зараз ще працював опером, його так само могли послати. Нема чого робити відповідальному працівникові, майору на підполковничій посаді, окрім як особисто вирішувати проблеми опального сискаря. Все дуже просто: з Льошею Скрипником, до якого зараз дзвонив Мельник, вони вчилися спочатку в одному класі, потім — у школі міліції, а потім Мельник був свідком на весіллі Скрипника і хрестив його сина.
Ніхто не винен. Так уже доля розпорядилася, що більш активний Олексій Скрипник швидко зробив і продовжує робити непогану кар’єру. Опер з нього вийшов посередній, зате на адміністративній роботі він проявив себе з кращого боку. Тому й пішов у керівники. Це не заважало кумам регулярно спілкуватися. З рештою, навіть президент України своїх кумів намагався пристроїти. Бо кум — найголовніший родич, тут нема куди подітися. Правда, Скрипник нікуди Мельник не тягнув — знав, що друг дитинства краще ходитиме все життя в простих операх, ніж почне пнутися в начальство і гратися в апаратні ігри. Зате в Мельника опинилася своя людина в головній управі. Яка завжди може допомогти організувати щось без того, аби писалися десятки паперів і витрачався час на збирання купи резолюцій та закарлючок-віз. Папери, з рештою, завжди можна підготувати заднім числом, тим більше — якщо це треба кумові.
До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав — без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.
Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він — формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та просторі виявилося глибоко до лампочки. Але він так само дотримувався правил гри, тому поважно кивнув, не заперечуючи проти короткої відлучки Мельника з робочого місця.
Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.
Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає — може, те саме начальство його послало...
Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок — на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів — і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне — такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років — це точно.
Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі — по сімейних справах.
Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.
Читать дальше