Теодор Константин - Капітан далекого плавання

— Як це я відразу не впізнав тітки Аспасії? — здивовано прошепотів Раду.

Тепер виявляти себе було б безглуздям, адже вона могла також впізнати його. А тітка Аспасія тим часом промайнула повз двері й спускалася вниз. Трохи виждавши, майор відчинив двері й кинувся за нею. Та ледве він досяг вестибюля, як тітка Аспасія вийшла на вулицю й сіла в чорний лімузин. Машина з номером 83–79, біля якої гралася дівчинка, схожа на Інгрід, вмить зникла за рогом вулиці.

Двадцять сім років минуло відтоді, як він, п'ятнадцятирічний хлопчина, залишився самотній у глуху північ, жорстоко обдурений тіткою Аспасією. Пригадалося, яка вона тоді була вродлива — карі очі, над ними густі чорні брови, гарно окреслені рожеві губи, розкішне русяве волосся, невеличкі ямочки на щоках, коли вона всміхалась. Як не дивно, але її врода з першого погляду здавалася чомусь селянською, проте шляхетність рис і поведінки надавали їй елегантності.

Двадцять сім років минуло з тієї ночі, коли він для неї обманув колійного обхідника і зупинив швидкий поїзд серед голого степу. Вірив, що, допомагаючи їй, дає можливість довести невинність дядька Шункеріке, та незабаром той Шункеріке теж обдурив його, спекулюючи на наївності та щирому юнацькому серці. Пригадався його вигляд у ніч втечі там, де вони ховалися в запущеному глинищі: блідий, з перекошеним від болю обличчям, у брудному, забризканому кров'ю одязі, Шункеріке був страшний. Наче й досі вчувається його шепіт: «Дорогий Раду, тільки тобі я завдячую своїм порятунком, ти так багато зробив для мене. Такого щирого юнака немає в цілому світі. Я зобов'язаний тобі життям і ніколи цього не забуду…» І він спершу повірив у ту брехню, а розпізнав душу Шункеріке тільки в останню хвилину, коли той, піднімаючись по мотузяній драбині на пароплав, прохрипів: «Якщо тебе схоплять прикордонники і ти хоч слово пікнеш про мене, то горе тобі буде!» Тітка Аспасія, хоч не погрожувала, а зникла, наче в тумані. Чого тільки не траплялося в житті з тих пір — Фане, Рокамболе, Горила, Інгрід, Вальтер..

Тітка Аспасія!.. Здавалося, та ніч поглинула її назавжди, та ось доля знову схрестила їхні шляхи. А куди ж зник дядько Шункеріке? Йому вдалося тієї шаленої ночі на чужому пароплаві покинути непривітну батьківщину. Де і як він закінчив свій життєвий шлях? Раду жодного разу не згадав ні про нього, ні про Аспасію. Після того як убивцю батька, німецького шпигуна Вальтера розстріляли перед строєм батальйону, він даремно намагався натрапити на слід Катіни. Поволі події тих років стиралися в пам'яті, затьмарювались туманом давнини обличчя, імена… Раптом знову виринула давно забута тітка Аспасія. Та чи тільки вона сама повернулась на батьківщину?

А де взявся невідомий чоловік, котрий дзвонив по телефону? Чи не був то якийсь вовкулака з минулого, що так, як і Аспасія, наважився схрестити з ним свою стежку відкрито? Правда, він нічого цікавого не сказав про біляву пані, лише натякнув на вміст валізки. Отже, особисто він не знає тітки Аспасії, її минулого і тієї ролі, яку вона зіграла в житті п'ятнадцятирічного хлопчини. Але ж невідомий знає його, знає, що під іменем Ніколає Стамате ховається майор безпеки Раду Менеїле, йому навіть відома мета, заради якої майор взяв чуже прізвище. Хто ж той чоловік? Може, якийсь спільник Фіуреску? Але ж для чого було потрібно попереджувати про пані? Навпаки, знаючи його наміри, вони могли непомітно сплутати всі його карти. Хто ж то міг бути? Може, тут нема ніякого зв'язку з Фіуреску і його компанією? А може, то якийсь ворог Фіуреску і йому конче хотілося, щоб у Аспасії відібрали валізку? А що в ній? Невже ота товста сигара в роті мала щось означати? Бо незвично зустріти на вулиці жінку з такою сигарою… З прикрістю Раду змушений був признатись, що тітка Аспасія і тут зуміла його обдурити.

Раду вчасно з'явився до шефа для рапорту. Там уже нудився Богдан, але майор не поспішав починати з ним розмову. В секретаріаті, перед тим як зайти до шефа, Богдан недбало кинув:

— Ти поводився, Раду, як роззява.

— Це чому?

— Про це ми ще поговоримо.

Шеф саме розмовляв з кимось по телефону, кивнув, щоб сідали. Всілись у м'які крісла й, поглядаючи на шефа, намагалися відгадати з виразу його обличчя, якої він думки про останні події, але даремно. Про те, що стосувалося його самого, Раду не дуже хвилювався. В полковника Жолдіша була одна дуже цінна риса — він умів настільки тактовно поводитись, що підлеглі, викликані для рапорту, не втрачали самовладання навіть тоді, коли наперед знали, що доручену їм справу зробили не так, як слід. У подібних випадках полковник робив зауваження настільки вміло, що винні швидко переконувалися в заслуженій критиці. Він ніколи не нав'язував своєї думки, а завжди враховував конкретні обставини, яких не можна було передбачити. Тому всі підлеглі ставились до свого шефа з любов'ю і повагою. Полковник був у військовій формі, що траплялось не кожного дня. Щоразу, побачивши шефа в мундирі, Раду зауважував, що він йому дуже не личив і тільки підкреслював, наскільки полковник цивільна людина. Мабуть, Жолдіш сам це добре знав, бо найчастіше вдягався в елегантний цивільний костюм. Та як би він не вдягався, всім своїм виглядом він був дуже схожий на англійського письменника Джона Голсворта. Ставний, широплечий, з пронизливим поглядом і високим відкритим чолом, з тонкими губами та злегка роздвоєним підборіддям — саме ці риси надавали йому разючої схожості із згаданим письменником. Обличчя полковника було таке виразне, що навіть ті, які не бачили фотографії того письменника, чомусь завжди чіпляли полковникові прізвисько «англієць».