Теодор Константин - Капітан далекого плавання

Відтоді минуло дев'ятнадцять років, і Раду, вважаючи Катіну мертвою, старався про неї забути. І ось дізнається про свою помилку. Тепер Катіна називається Тіною Падурару, а той пам'ятник поставлено, щоб замести сліди.

— Ти не помиляєшся, Раду?

— Оце й мені хочеться знати. Коли помиляюсь, то під прізвищем Падурару ховається Аспасія.

— Невже така разюча схожість між ними?

— Дуже.

— Все-таки різниця у віці…

— Що тут робереш, коли обличчя таке спотворене?..

— Твоя правда, впізнати важко.

— Вони настільки переплутались, що я навіть не знаю, за яку братися… Припустімо, це Катіна. Що нам про неї відомо? Те, що вона знову появилась на обрії. Але звідки, з якою метою? Чому вона пішла в геологічну експедицію? Хто її туди послав? Для чого їй збирати відомості про «Гриба»?.. Припустімо, це Аспасія. Подумай, скільки нерозв'язаних питань виникне і в цьому випадку.

— Тому й не хочу думати… — зітхнув Богдан. — Я радше шукатиму голку в копиці сіна.

— Яку голку?

— Того типа з вусами, що вбив Аспасію чи Катіну. Запідозрюю в цьому Фіуреску.

— Так Фіуреску не виїздив з міста. До речі, мене зараз більше цікавить, чому її вбито, ніж сам убивця.

— Не забігай наперед.

— Я не забігаю. Ми не зрушимо й на крок, поки не дізнаємось, чому її вбито, або якщо не вхопимось хоча за якусь нитку з цього клубка.

— По моєму, вусач хотів звільнитись від неї. Хіба вперше шпигуни знищують одне одного?

— Ні, тут щось інше.

Богдан, спохмурнівши, захрускотів пальцями.

— Як ти гадаєш, чому погодилась Катіна на пропозицію шефа геологів? — спитав Раду.

— Для неї то була знахідка.

— Ця експедиція місцевого значення.

— Можна й там щось вивідати.

— Правильно. Виходить, Катіна була зацікавлена справами геологів?

— Ще й як!

— Отже, вона влаштувалась на роботу без згоди свого резидента?

— Звісно, ні.

— Під час перебування в геологів вона одержала телеграму?

— Одержала. То був наказ залишити експедицію.

— А як бути з другою телеграмою в Галац?

— Я тут заплутався, — знову захрускотів пальцями Богдан. — Шефу належало б знати про її відсутність не лише в Галаці, але й в експедиції. Все ж, коли…

— Чого замовк? Кажи далі,— наполягав Раду.

— А коли ту, другу телеграму послав хтось інший, а не шеф-резидент?

— Чому ти думаєш, що друга телеграма послана кимсь іншим? Чому не перша? Текст другої телеграми красномовніший — «Перевір, що з «Грибом», звучить як наказ. Хіба ні?

— Згоден.

— То чи не здається тобі, що зашифровану телеграму міг послати тільки шеф?

— Хто ж тоді послав першу?

— Виходить, шеф не знав про її від'їзд з геологами?

— Мабуть, так, бо якби знав, то послав би телеграму в табір.

— Однак скажи мені, Богдане, як пояснити, що вона не знайшла часу повідомити шефові про свій від'їзд, але встигла повідомити когось іншого?

— Ти натякаєш на того, котрий послав першу телеграму?

— Саме на нього, на того, хто її вбив.

— Хто ж він і навіщо вбив?

— Мабуть, йому вдалося дізнатись, що Катіна працює на два фронти — на нього і ще на когось, прямо зацікавленого роботою геологів.

— Ні, Богдане, не підходить.

— Чому?

— Бо тоді, як прийшла друга телеграма, Катіна вже була вбита. Безглуздо думати, ніби той, котрий її вбив, послав їй зашифровану телеграму. Він зважив би на те, що рано чи пізно телеграма потрапить у наші руки.

— Очевидно, всі ці мерзотники ходять під командою одного резидента. В такому разі, товаришу майор, як дізнатися, чому вбито Катіну?

— Шляхом співставлень, юначе, адже ти казав, що треба починати пошуки з голки в копиці сіна.

— Будемо шукати. Але ти мені не розповів про своє «кохання».

— Палає…

— Уяви собі, Богдане, Міка спробувала мене перевіряти.

— Як?

— Хотіла пересвідчитись, чи дійсно я працюю в міністерстві. Шукала мене по телефону. Я лише встиг обізватися, як вона повісила трубку. Та цим не задовольнилась. Позавчора чатувала на мене на бульварі навпроти будинку міністерства перед кінцем роботи. Опришану зразу догадався, чого вона там тиняється, й подзвонив мені…

—І ти вийшов разом з іншими працівниками міністерства?

— Так. Вона мене помітила відразу, а я вдав, що її не бачу. Міка стрибнула в тролейбус. Я теж втиснувся туди. «Помітив» її лише через кілька зупинок. Сказав, що їду зі служби і запросив її до ресторану. Там вирішив їй дати можливість перевіряти мене далі. Вдав, що мені треба терміново кудись потелефонувати і почав нишпорити по кишенях, шукаючи папірець з номером телефону. Наче ненароком поклав на столі посвідчення. Попросивши пробачення, вискочив до телефону і почав нишком стежити. Міка взяла документ, прочитала і, видно, таки впевнилась, що я працюю там. Стала ще ніжнішою. Коли ми розлучались, запитала, чи зустрінемось ще й увечері. Я сказав: «Дорога дівчино, якщо тебе задовольнить пляшка пива й печиво, то зможемо зустрітись. Признаюсь тобі чесно, в мене зараз сутужно з грішми. Поки поверну борг за машину, доведеться трохи поскупитись». Вона сказала, що їй людина потрібна, а не гроші. Вчора ми не бачилися. Призначив зустріч на сьогодні. Вона запросила в дешевий пансіон по вулиці Західній. Здавалося, тягне мене туди, щоб пощадити мої кишені. Нас зустріла хазяйка пансіону Лотте Данкнер — жінка років п'ятдесяти, приємна. Правда, погляд у неї якийсь дивний — то гляне байдуже, то просвердлить наскрізь. Повернувшись, розповів усе шефові. Він порадив частіше там вечеряти й заприятелювати з постійними відвідувачами. Оце знову доведеться йти.