— Бо навчається заочно.
— Він заслуговує на довір'я?
— Сава чоловік розумний, навіть пише вірші, які друкує місцева газета, фантазії в нього вистачає. Та щось не віриться, щоб він міг вигадати таку історію, яка трапилась з ним.
— До речі, скільки в тебе водолазних костюмів?
— Всього два, та один, здається, пошкоджений.
— Раджу добре їх пильнувати.
— Ти мене лякаєш. Куди вони дінуться?
— Костюми все ж візьми під охорону.
— Зараз дам розпорядження, — заметушився Фане. — А ти, може, підеш та приведеш до нас Інгрід?
— Пізніше. Не знаєш, сьогодні Шутелка є на роботі?
— Здається, так.
— Він кожного дня лазить під воду?
— Ні, для нього в нас мало роботи.
— А коли він не спускається під воду, то що робить?
— Тоді Сава працює в гравірувальному цеху. Він чудовий різьбяр.
— Мені треба його побачити.
— Зараз викличу.
— Ні, я не хочу його допитувати. Досить того, що допитували в міліції. Хочу тільки побачити, який він собою. Дай кого-небудь, щоб провів мене по корабельні. Скажеш, ніби я кореспондент з Бухареста. Заодно загляну й до гравірувального цеху.
— Гаразд, тебе проведе Панаїт з профспілки.
Фане подзвонив секретарці й попросив прислати профспілкового діяча. Хвилин за десять той стрімко зайшов до кабінету.
— Товаришу Панаїт! Ось кореспондент газети з Бухареста бажає оглянути корабельню. Проведи…
Вони пішли. Видно, кореспондент поспішав, бо найдовше поговорив лише з водолазом, якого Панаїт чомусь недолюблював.
— Ну, як Сава? — спитав Фане, коли Раду повернувся в кабінет.
— Видно, людина порядна. Піду ще в міліцію.
— Слухай, дзвонила Марія по телефону. Зраділа, коли дізналася про твій приїзд. Іди й візьми доньку, ми чекатимемо вас на обід. Марія вчора дістала коропа кілограмів із сім. Я їй кажу сьогодні вранці: «Жаль, нема нашого Раду, котрий любить тричі на день їсти свіжу рибу». Ще є в мене, друже, вино від Нікуліци. Такого ти не куштував навіть у Бухаресті.
— Згода! Але після обіду даси мені човна. Хочу прогулятися по Дунаю з Інгрід.
— Дам тобі моторку.
— Краще човна. Інгрід не любить моторки. Каже, що вона дуже швидко мчить і робить багато шуму.
Справою Шутелки займався капітан міліції Опришану, з ним і зв'язався Раду.
— Товаришу майор, тут знайдете все, що вас цікавить, — виструнчився капітан, подаючи папку.
Серед різних паперів Раду знайшов заяву Шутелки й вирішив почати з неї:
Заява
Я, Сава Шутелка, народження 1934 року, по професії водолаз, проживаю по вулиці Світлій, № 14, заявляю слідуюче.
В четвер, 15 жовтня цього року, о двадцятій годині я пішки повертався додому. Коли проходив мимо одного кіоска, відчув тупий удар в потилицю і втратив свідомість. Що було потім, не знаю. Коли опритомнів, то побачив світло, яке проникало через єдине вікно в кімнаті, де я знаходився. Я чомусь лежав на ліжку в піжамі, а мій одяг валявся поруч на стільці. Я підвівся і мало не впав, кімната завертілася перед очима. Похитуючись, добрався до дверей, але вони були замкнені. Мене охопив жах. Я почав гатити кулаками в двері: «Гей, тут є хто-небудь? Хто й для чого тримає мене під замком?» За дверима процокотіли чиїсь кроки. «Пане Шутелка, не зчиняйте галасу. Це у ваших інтересах, вам нічого поганого не загрожує». Здається, голос належав літній жінці. «Скажіть, де я знаходжусь?» — «На жаль, ваше запитання залишиться без відповіді». — «Навіщо мене полонили?» У відповідь — мовчанка, потім голос: «Не шуміть! Краще щось поїжте». На столику серед кімнати були варені яйця, масло, повидло, кава. Я досхочу наївся, запалив сигарету. «Скільки часу ви маєте намір мене тут тримати?» — спитав у дверей. «Може, завтра зробимо вам цікаву й важливу пропозицію. Поки що не тривожтесь». — «Ідіть до біса зі своїми пропозиціями. Вимагаю негайного звільнення!» На мою вимогу ніхто не відповів. Я лаючись бігав з кутка в куток, поки не стомився. Потім упав на ліжко й незчувся, як заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся й почав шукати можливості втекти. Поторгав двері. Вони так само були на замку. Знову почав гатити в них. «Спокійно, пане Шутелка! Чому ви такі невитримані? — обізвався хтось з-за дверей. — Краще випийте коньяку. Пляшку знайдете в буфеті. Коньяк не першого гатунку, проте непоганий». — «Біс би вас побрав з вашим коньяком», — гримнув я. Робити було нічого. Дістав коньяк і покуштував. Смачний. Куштував до тих пір, поки не захотілося спати. Ліг на ліжко одягнений… Прокинувся, бо дуже змерз. Лежав на якійсь лаві, над головою сяяли зірки. Підвів голову. й побачив недалеко водонапірну вежу. Та це ж міський парк! Злякано кинувся додому.
Читать дальше