Теодор Константин - Капітан далекого плавання

Через тиждень Фіуреску знову подався в зоопарк милуватися мавпами. Ввечері того ж дня глухоніма пара в святковому одязі також вирушила тинятись по корчмах. У першій корчмі, куди вони забрели, не трапилось нічого особливого. Так само і в другій. У третій було чимало підозрілих людей. Густі хмари диму плавали під стелею, було гамірно, як на циганському ярмарку. Одночасно з ними до корчми ввійшов якийсь п'яний чоловік. Шукаючи собі місця, наче випадково, зупинився біля одного столика неподалік од Коруза з дружиною. Там Раду і Богдан спокійно пили кислувате пиво. За столиком, перед яким зупинився п'яний, сиділи три захмелілі молодики. До одного з них він і причепився.

— Пане, ти віриш, що я батько Д'Артаньяна?

— Як можна не вірити, дядьку, коли ти сам про це кажеш? — зареготали всі троє.

— Отже, ви мені не вірите? — образився п'яниця.

— Охоче віримо.

— Справді?

— Вже сказали. Чого пристав?

— А я вас обдурив.

— Не велика біда. Бувай здоровий!

— А я не обдурив. Я справді батько Д'Артаньяна. Щоб я вмер, коли брешу. Тепер вірите?

— Та певно… Облиш про те. Краще випий з нами.

— Справді, вірите?

— Звичайно.

— Покляніться. Кажіть: «Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна».

— Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна. Тепер задоволений?

— Ви думаєте, що це жарти, а я зараз доведу! П'яниця, похитуючись, витяг з кишені засмальцьований паспорт і тицьнув співрозмовникам:

— Читайте, дивіться — Д'-Ар-та-ньян… Написано чи ні?

Паспорт пішов по руках.

Раду глянув у той бік. Гульвіса не брехав. У паспорті стояло ім'я Д'Артаньян.

— Вип'ємо за Д'Артаньяна, хай росте здоровий! — загукали молодики.

— Моє зверху — зареготав п'яниця. — Таки повірили. А ти? — звернувся він до Коруза і пошкандибав до його столика. — Чи, може, я тобі не подобаюся?

Коруз знаками показав, що він нічого не чує й не може говорити.

— Ти глухонімий?

Той ствердно кивнув. Гульвіса повернувся до молодих.

— Сердешний… Німий і глухий… А потім до дружини Коруза:

— Тобі, мабуть, важко з ним порозумітися?

Та показала, що теж глухоніма.

— Оце так, обоє глухонімі.

Коруз із дружиною здивовано лупали на нього, не розуміючи, чого він хоче. А той налив чарку:

— За ваше здоров'я!

Німі, поблажливо всміхаючись, цокнулись з ним і випили.

Гульвіса став обмацувати кишені. Нарешті дістав коробку сигарет, але вона була порожня. Сердито зіжмакав її й кинув під стіл. Тоді Коруз дістав свою коробку, в якій виявилась єдина сигарета. Її він і запропонував гульвісі, але той відмовився:

— Де це видано, брати у тебе останню сигарету?

Коруз, енергійно жестикулюючи, таки умовив узяти. Кивком подякувавши, той повернувся до столика, де молодики допивали пляшку вина. Один з них протягнув йому запальничку.

— Дякую, у мене є своя. — І почав нишпорити по кишенях. Потім недбало засунув сигарету в нагрудну кишеньку і вийшов. За ним — Раду й Богдан. Неподалік їх чекала машина.

Попросили шофера їхати поволі слідом за п'яним. Він похитувався лише до рогу вулиці, а далі почвалав рівно.

— Бачиш, як швидко його витверезило свіже повітря, — пожартував Богдан.

Гультяй мешкав на околиці.

Організувавши нагляд за будинком, у який він зайшов, Раду попросив шофера їхати додому. Перед тим Богдан спитав:

— Яке донесення може бути в тій сигареті?

— Завтра довідаємось.

Наступного дня Нає Войку, так звали того п'яничку, вирушив з дому вдосвіта. Трамваєм добрався до автопарку, звідки незабаром виїхали чотири машини. За кермом однієї з них сидів Войку. Всі машини мали причепи. Під'їхали до складів. Там їх навантажили ящиками з верстатами для текстильної фабрики. Войку виїхав останнім. За ворітьми зупинив машину і хвилин п'ятнадцять порався з мотором. Потім, замість того щоб їхати за іншими, повернув праворуч і, пропетлявши вулицями міста, вибрався на околицю. Там його чекала інша машина, без причепа, за кермом якої сидів Марчел Коруз. У нього на кузові був ящик, схожий на той, що його привіз Нає Войку. Перекинувшись кількома словами, шофери під'їхали машинами впритул і швидко помінялись ящиками. Зразу ж обидві машини роз'їхались у різні боки. Менеїле поїхав назирці за Войку, а Богдан — за Корузом.

Войку прибув на підприємство на півгодини пізніше й пояснив, що мав зупинку в дорозі, бо зіпсувалася машина.

Богдан помітив, що Коруз не вміє вести машину, кермо в нього вертілося на всі боки. Він порушував елементарні правила вуличного руху, мало не задушив дитини й не наїхав на телеграфний стовп. На його щастя, по дорозі не зустрів жодного міліціонера. Та, нарешті, таки вскочив у халепу. На одному з перехресть, замість того, щоб пропустити зустрічну машину, вдарився об її кузов. Шофер з тієї машини почав лаятись. Коруз мовчав. Понишпоривши в кишенях, він дістав двадцять леїв і показав на телефон в одному з буфетів.