Під портретом генерала Сєрова височить книжкова шафа, на верхніх полицях якої виструнчилися твори Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, а на більш досяжних — книжки з шпигунства, контррозвідки, методів роботи поліції та кримінології, написані багатьма мовами. Поруч із шафою, під самою стіною,— довгий вузький стіл, на якому розкладено десятки альбомів у шкіряній оправі з витисненими золотом різними датами. В альбомах містяться знімки радянських громадян та іноземців, ліквідованих СМЕРШем.
Десь у той самий час, коли літак із Грантом приземлявся в Тушинському аеропорту,— було близько пів на дванадцяту ночі,— біля цього столу зупинився і почав гортати альбом із датою «1954» на оправі суворий кремезний чоловік років п'ятдесяти. Начальник СМЕРШу генерал-полковник Грубозабойщиков, більше відомий у цьому будинку як «Г», був в охайному кітелі кольору хакі із стоячим комірцем і темно-синьому кавалерійському галіфе з двома тоненькими червоними кантами збоку. Галіфе вправлено в м'які, до блиску начищені чорні шкіряні чоботи. Груди в генерал-полковника прикрашали три ряди орденських планок — два ордени Леніна, орден Суворова, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, два ордени Червоної Зірки, медалі «Двадцять років РСЧА», «За оборону Москви» та «За взяття Берліна». Окремо висіла рожево-сіра стрічка британського «СІБІІ»1 та бордово-біла стрічка американської медалі «За заслуги». Над усім цим висявала Золота Зірка Героя Радянського Союзу.
Над високим комірцем кітеля — вузьке й гостре обличчя з обвислими мішечками під круглими карими очима, що своїм блиском нагадували полірований мармур. Голова була чисто поголена, і лискуча шкіра на черепі відбивала, мов дзеркало, світло від центральної люстри. Над глибоко роздвоєним підборіддям були широкі й суворі вуста. Тверде, непоступливе обличчя грізної влади.
Один із телефонів озвався м'яким дзеленчанням. Виваженою, впевненою ходою чоловік підійшов до високого стільця, спочатку сів у нього, а вже потім підняв трубку з телефонного апарата, позначеного білими літерами «ВЧ», що означало высокочастотный, тобто зв'язок за допомогою струму високої частоти. Лише близько п'ятдесяти телефонів верховних офіційних осіб було підключено до комутатора «ВЧ»; всі вони були державні міністри або начальники важливих відділів. Обслуговувала цей зв'язок маленька телефонна станція в Кремлі, на якій працювали тільки офіцери безпеки. Навіть вони не могли прослуховувати такі розмови, проте кожне слово на цій лінії автоматично записувалося на плівку.
— Слухаю.
— Говорить Сєров. Що конкретно зроблено після сьогоднішнього засідання Президії?
— Товаришу генерале, за кілька хвилин у мене починається нарада — РУМЗС, ГРУ і, звісно, МДБ. В разі схвалення акції, призначено зустріч із начальниками оперативного і планувального відділів. Я вже наказав приставити до Москви потрібного для ліквідації оперативного працівника. Цього разу операцією я керуватиму особисто. Ми не допустимо ще однієї справи Хохлова.
— Звичайно, неприпустимо, чорт забирай! Зателефонуйте мені після наради. Я доповідатиму Президії завтра вранці.
— Неодмінно, товаришу генерале!
Генерал Г. поклав трубку, натис на кнопку дзвінка, вмонтовану під стільницею, і одночасно ввімкнув магнітофон. Увійшов капітан МДБ — його особистий ад'ютант.
— Прибули?
— Так точно, товаришу генерале.
— Приведіть їх.
За кілька хвилин шість чоловіків — п'ятеро з них у військовій формі — один за одним увійшли до кабінету і, ледь позирнувши на його господаря за столом, зайняли свої місця. Кожного з трьох старших офіцерів супроводжував ад'ютант. У Радянському Союзі ніхто не ходить на наради сам. Заради власного захисту і спокою він незмінно бере з собою свідка, щоб той міг підтвердити все, що відбувалося й говорилось. Це важливо на випадок розслідування. Адже робити записи не дозволяється, і рішення передаються службам тільки усно.
Найдалі розташувався генерал-лейтенант Славін, начальник ГРУ (розвідувальне управління Генерального штабу армії), який привів із собою полковника. Поруч з ними сів генерал-лейтенант Воздвиженський — шеф РУМЗС (розвідувальне управління Міністерства закордонних справ), який прийшов з чоловіком середнього віку в цивільному. Спиною до дверей сидів полковник державної безпеки Нікітін, начальник розвідки МДБ; його супроводжував майор.
— Добрий вечір, товариші.
Від трьох старших офіцерів долинув ввічливий обачний шепіт. Кожен з них думав, що лише він знає про підслуховувальні пристрої в кабінеті; так само кожен з них вирішив, не повідомляючи про це своїх підлеглих, обходитись якнайскупішими фразами, співзвучними із суворою дисципліною і потребами держави.
Читать дальше