Павел Гануш - Юпітер з павою

— А чи не виступали ви часом колись біля Безовки на Жижкові?

Тламіха махнув рукою.

— Питаєте! Дорогий товаришу Марек! Біля Безовки? Ге-ге! Та там же старий Гаєк частенько шатро напинав…

— Ну, от бачите, пане Тламіхо, тепер я точно можу сказати, що дивився вашу боротьбу ще тоді. Я ж з Лупачової вулиці, від Безовки зовсім недалеко, за рогом. Ну, а потрапити у цирк до Гаєка — де була моя хвороба. Скільки разів, пам'ятаю, прослизнеш зайцем, а тебе звідти й попросять, та ще з ременем.

— Матінко моя, то ви з Жижкова? — розплився посмішкою Тламіха, тиснучи Войті правицю. — Це треба відзначити; адже я теж з Кошірж, значить, ми з вами земляки? Правда, ви на всі двадцять років молодший за мене, але в таких випадках це не має значення. Оце дивлюсь я на вас і здається мені, що ви теж не легким ремеслом займались!

— Я ливарником був, — сказав здивований Войта.

Тламіха жестом висловив своє незадоволення.

— Та я не про це. Може, ви теж практикувалися в різних там нельсонах та інших захватах. Одним словом, чи не дубасили ви кого-небудь у старому жижковському Бівої?

— А, он ви про що. Бувало, — посміхнувся Войта. — Тільки я віддавав перевагу боксу.

— Ото ж бо й воно! — ляснув його Тламіха по плечу. — Я й кажу, це важке ремесло. І позначається воно на людині, пане Марек. Такого чоловіка легко впізнати. І по тому, як він дивиться, і як рухається, і яка в нього реакція. Я на це добре око маю!

Шинкар не поспішаючи почав знову запалювати люльку, пильно оглядаючи Войту крізь вогник сірника.

— Бачу, щось серйозне у вас з ногами трапилось. Якась неприємність?

Войта злегка почервонів.

— Автоаварія, — відповів він коротко.

Тламіха присвиснув:

— От бісова штука, — співчутливо похитав головою. — Але, видно, здорово вас зачепило! Адже ви тут, коли не помиляюся, вже, мабуть, шостий тиждень.

— Та вже… Лишилося тільки чотирнадцять днів, пане Тламіхо, — відповів Войта якось розгублено. А на нове запитання шинкаря: «І знову на службу?» — не відповів зовсім.

Хвилину мовчали, потім Тламіха подивився на годинник, зітхнув і мовив засмучено:

— Ну, мені час. До побачення, пане Марек. — Шинкар дійшов до першого повороту, озирнувся і ще гукнув. — Вам у місті нічого не треба?

— Ні, дякую, — відповів Войта.

Залишившись сам, Марек трохи постояв, борючись із спокусою вибігти на невисокий укіс над шляхом і подивитися туди, де біжить струмок. Але сердито копнувши ногою камінь, вигукнув: «Кругом!» — Чітко виконав свій наказ і знову скомандував: «Кроком руш! Заспівуй!»

Енергійним кроком він попрямував до села, а навколишній ліс здивовано наслухався до пісні, яку чув уперше:

Після сніданку Войта Марек одержав листа.

Поволі вийшов у сад, в задумі зважуючи в руці конверт. На його улюбленій лавочці сидів надпоручик Курка, терпеливо чекаючи, поки прийде Яна з ракеткою для пінг-понга.

— О-о, наш юний слідопит повернувся з екскурсії, — зустрів він Войту патетичним вітанням, але, побачивши вираз обличчя Марека, зобразив співчуття. — Лист? Від кого?

— Від начальства, — буркнув Войта і, сівши, розірвав конверт.

— «Вітаю тебе, дорогий Войто, — прочитав він. — Разом зі мною вітають тебе всі хлопці з нашого відділу, а також Ярушка. Я й не підозрював, що ти можеш стати таким розбишакою і не написати жодного слова. Як там твої ноги, чи вже закинув свого костура? Виправдує тебе лише те, що ти, мабуть, чудово відпочиваєш і до Праги повернешся як нова копійка.

Справ у нас багато, замість тебе вже працює нова людина. Це досвідчений товариш, отже, ти можеш ні про що не турбуватися. Тепер відносно того, що тебе непокоїть. Я двічі розмовляв з цього приводу з лікарем, один раз з начальником і один раз із заступником. Ти сам знаєш, що мені дуже не хотілося б втратити тебе! Але, друже, лікар невмолимий, і, на його думку, ти не можеш повернутися на своє місце. Знаєш, Войто, коли говорити щиро, я з ним абсолютно згоден! Я тільки очима лупав, коли він мені показував рентгенівські знімки твоєї правої ноги і пояснював, що, власне, з тобою трапилося. Це справжнє щастя, що все так обійшлося і що ти знову нормально ходитимеш. Але працювати на такій напруженій ділянці, як наша, — ні, Войто, це було б безвідповідальністю як з нашого, так і з твого боку.

Начальник і його заступник, ясна річ, такої ж думки. Ми домовились, що коли за два тижні ти повернешся, тобі відпустку продовжать ще на місяць. І тільки після того ти будеш зарахований на якусь іншу посаду, яка не вимагатиме такого великого напруження. Начальник щось казав, зокрема, про архів (зрозуміло, тимчасово!), а згодом знайдуть таку посаду, де ти повністю зможеш використовувати свої здібності. Отже, подумай добряче про все це і, головне, — зрозумій, що так буде найправильніше! Сподіваюсь, коли повернешся, перший вечір належатиме нам. Вітає тебе також Марта, а малий Карел не може дочекатись, коли знову прийде «дядько Войта».