Вьет Нгуен - Симпатик

Вибух оглушив нас, усією своєю силою кинувши члена екіпажу на пасажирів, спалах світла, який я побачив через відчинені двері, засліпив мене, і якийсь час я бачив лише його. Генерал впав на мене, я впав на перегородку, тоді — на мішанину з тіл істеричних цивільних, які верещали, бризкаючи кислою слиною мені в обличчя. Шини літака завищали, коли він різко звернув направо. До мене повернувся зір, і я побачив вогонь у дверях. Ніщо не лякало мене більше, аніж можливість померти у вогні, бути перемеленим пропелером, четвертованим «катюшею» — навіть саме це слово звучало, наче ім’я безумного сибірського науковця з відмороженим носом та пальцями на ногах. Я вже колись бачив згорілі рештки у полі за містом Гюе — вугілля замість тіл, втоплене у метал збитого військового гелікоптера, де паливо спопелило три десятки окупантів, їхні зуби назавжди лишилися вишкіреними у мавпячій посмішці; плоть губів та облич згоріла, шкіра стала обпаленим обсидіаном, гладеньким і неземним, волосся перетворилося на попіл, і в них уже неможливо було впізнати ані моїх земляків, ані людей взагалі. Я не хотів так померти. Я взагалі не хотів померти, і менше за все — під обстрілом артилерії моїх товаришів комуністів з захоплених ними передмість Сайгона. Мої груди стиснула чиясь рука, нагадуючи, що я ще живий. Інша вхопила мене за вухо, поки люди піді мною з виттям намагалися мене скинути. Я відхилився, намагаючись випрямитися, моя рука лежала на чиїйсь жирній голові, самого мене притиснуло до Генерала. Ще один вибух десь по дорозі посилив це божевілля. Чоловіки, жінки і діти завили на ще вищій ноті. Раптово літак припинив крутитися, під таким кутом, що двері тепер дивилися не на вогонь, а лише на темряву, і хтось заверещав:

— Ми всі помремо!

Бортпровідник, винахідливо лаючись, почав опускати пандус, і коли біженці хвилею рвонули до виходу, вони потягнули мене за собою. Єдиним способом уникнути смерті під їхніми ногами було прикрити голову наплічником й котитися вниз пандусом, збиваючи інших, — так я і зробив. На злітній смузі за кількасот метрів від нас вибухнула ще одна ракета, освітивши з акр [20] 1 акр дорівнює приблизно 0,4 га. покриття. Стало видно, що найближче до нас укриття — побитий бетонний відбійник метрів за п’ятдесят від смуги. Навіть коли світло від вибуху згасло, ніч перестала бути темною. Двигуни з правого борту літака палали, наче два факели, випльовуючи хмарами іскри та дим.

Я стояв рачки, коли Бон підхопив мене під лікоть і потягнув, однією рукою мене, другою — Лінь. Вона, своєю чергою, несла Дука, обхопивши його груди рукою, Дук рюмсав. На летовище падав метеоритний дощ з ракет та артилерійських набоїв, апокаліптичне світлове шоу, в сяйві якого евакуанти бігли до бетонного прихистку, спотикаючись і падаючи, забувши про свої валізи. Два вцілілих двигуни ревли й гуркотіли, збивали з ніг малих дітей, хитаючи дорослих. Ті, хто встиг добігти до відбійника, скиглили, тримаючи голови якомога нижче. Коли щось просвистіло наді мною — може, уламок, може, куля, — я впав на землю й почав повзти. Бон з Лінь зробили так само. Її обличчя було напружене, однак рішуче. Поки ми дісталися вільного місця за відбійником, екіпаж вимкнув двигуни. Коли цей гамір вщух, стало чутно, що хтось у нас стріляє. Кули свистіли над головою, відбивалися від бетону — вони пристрілювалися по вогнищу від літака.

— Це наші, — промовив Бон; він підтягнув коліна до грудей, однією рукою обійняв Дука, що зіщулився між ним та Лінь. — Вони злі. Хочуть вибратися звідси.

— Ні, — відповів я. — Це ПВА [21] Північна в’єтнамська армія. , вони захопили периметр.

Хоча мені подумалося, що цілком можливо, що це справді наші люди так випускають пару. Тоді спалахнули баки з паливом літака, і полум’я освітило чималу ділянку летовища. Коли я відвернувся від вогню, то побачив, що поряд зі мною, мало не втиснувши обличчя мені в спину, сидить помічник помічника міністра, звичайнісінький держслужбовець, і в його очах чихуахуа, наче на неоновій вивісці кінотеатру, читається конкретна думка. Так само, як агентка комуністів і лейтенант біля воріт, він був би радий бачити мене мертвим.

Я заслуговував на його ненависть. Зрештою, в результаті несподіваного візиту до нього додому, за адресою, яку мені надав майор з поганою репутацією, я позбавив його чималої суми.

— У мене справді є візи, — сказав помічник помічника, поки ми сиділи в його вітальні. — Ми з деякими колегами даємо до них доступ з огляду на справедливість. Хіба ж справедливо, що можливість втекти є лише в найпривілейованіших чи тих, кому найбільше пощастило?