Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

О третій годині десять хвилин залишив кафе й піднявся до себе в номер

Звідти вийшов лише увечері о десятій годині до вечері, цього разу в ресторані готелю …

— Так от, Доробанцу, це все неправда,

— Що саме, товаришу майор?

— Неправда, що між третьою годиною десять хвилин до десятої години він тихенько сидів у себе в номері. Зрозуміло? Неправда!

— Товаришу майор, для постійного стеження за Балтазаром мені дали найкращих людей.

— Знаю. Незважаючи на те, у вівторок той працівник…

— Їх кілька, товаришу майор.

— Тим гірше, Доробанцу, тим гірше. Це означає, що у вівторок всі вонй поводилися, як справжні роззяви. Бо в той день, коли ваші люди вважали, що він у готелі, Балтазар зустрівся у квартирі на восьмому поверсі будинку по бульварі Белческу з якимсь паном Попеску й інженером Бакалу.

Доробанцу здивовано поглянув на свого начальника. Він настільки довіряв людям, яким доручено нагляд за Балтазаром, що вважав інформацію, одержану майором, зовсім помилковою.

— Це неможливо, товаришу майор!

— Неможливо? Читайте, будь ласка, що заявив інженер Бакалу. Читайте уривки, підкреслені синім олівцем.

Він простягнув Доробанцу аркуш паперу із друкованим текстом.

Доробанцу прочитав уривок раз, вдруге і нічого не зрозумів.

— Товаришу майор, я дозволяю собі запитати вас: чи ми можемо вірити заявам інженера Бакалу?

— Вірити взагалі не можемо, та це не означає, що заява Бакалу про Балтазара невірна.

— У такому разі, товаришу майор…

— У такому разі, Доробанцу, ви повинні знати, що ваші люди поводилися, мов тюхтії.

— Ні, товаришу майор. У такому разі, це означає, що той Балтазар справді такий, як про нього говорять. Можна мені піти поговорити з хлопцями? Я попшкчі розкрити, яким чином Балтазар зумів обдурити їх гак, щоб ніхто з них не міг — адже всі вони майстри своєї справи — нічого дізнатися.

— Гаразд, ідіть. Виплутуйтесь, як знаєте, але я звертаю вашу увагу і їхню теж, що в жодному разі не може повторитися, щоб Балтазар спокійно гуляв містом, а ми нічого про те не знали…

Богдан сидів у останньому ряду і звідти добре бачив Матея Корбяну, який після кожної пісні щиро аплодував.

Минув уже тиждень відтоді, як Бакалу пізнав на фотокартках Матея Корбяну, загадкового Клаудіу, тиждень відтоді, як колишнього нареченого Нори Солкану взято під нагляд таємний і дуже ретельний, і все одно протягом усього того часу Корбяну ні з ким, і з ним ніхто, не зустрічався. Матей Корбяну поводився, як порядна людина, за яку, між іншим, його вважали колеги по роботі.

Для працівника контррозвідки тиждень чекати — цілком нормально, бо серед багатьох якостей, їм притаманних, терпіння посідає не останнє місце. Яке значення має один тиждень, коли ти впевнений, що людина повинна цілком себе викрити, бо вона вже «не свята»? Так що зрештою Корбяну, чи то Клаудіу, повинен був якимсь чином діяти, повинен був викрити спільників, бо, як з усього видно, він не працював самотужки. Його спільником був, наприклад, той, що вдавав із себе Попеску, людина, з якою Бакалу зустрічався на квартирі Павла Молдовяну в той час, як хазяїн гаяв свою відпустку на березі моря. (Вони перевіряли: Павел Молдовяну вже два тижні, як поїхав і нікому не залишив своєї квартири на час відсутності в Бухаресті).

— Хто знав, що ви їдете на море? — спитали в Молдовяну.

— Колеги по праці.

— І хто ще?

— Жінка, яка в мене прибирає. Я їй сказав прийти лише першого вересня, тобто тоді, коли скінчиться моя відпустка.

Між іншим, до Попеску не лише через Корбяну можна було дістатися. Була ще одна ниточка — через Балтазара. Якщо вони вже одного разу зустрілися в кімнаті на бульварі Белческу, то можна було допустити, що вони зустрінуться й ще. Однак минув цілий тиждень, а Корбяну, як і раніше, жив самотньо. У нього не було друзів, він ні з ким не зустрічався. Додому до нього не приходила жодна «приятелька», і він сам ні до одної не ходив, що викликало здивування, бо Корбяну належав до тих чоловіків, перед якими навіть найрозумніші жінки втрачали голову. Зовні Корбяну зберігав вірність Норі Солкану.

У поліклініці він сумлінно ставився до роботи хоча б настільки, щоб не викликати незадоволення у пацієнтів. Колеги по професії також були про нього доброї думки, хоч фактично ніхто з них не знав його досить добре. Обідати після роботи він ходив до приватного ресторану- пансіонату. Звідти одразу йшов додому. Увечері виходив на прогулянку й вечеряв у кафе. Якщо не йшов на якусь виставу, то рано повертався додому. Інакше кажучи, вів непримітне, спокійне існування інтелігента. Люди, які стежили за Корбяну, скоро знудилися б, якби не помітили у нього однієї дивної риси. Щовечора він гуляв одноманітною повільною ходою тими самими вулицями міста, але завжди намагався в один і той же час неодмінно опинитися якнайближче до телефону-автомата, встановленого чи у парадному якогось будинку чи в Іншому затишному місці.