Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— З ким ви «склали угоду»?

— З якимось типом. Я його не знаю. Здається, то був лише Посередник. Він запропонував мені п’ять тисяч доларів, плюс витрати на транспорт.

— З Корнелісом ви дотепер не працювали?

— Ні! Тепер оце вперше. Проте в такій справі не можна використовувати двічі ту саму людину.

— Яка домовленість була між вами й людиною, що наймала вас?

— Ось яка — приїхати до Румунії з паспортом Корнеліса, на який я невинен був наліпити іншу фотокартку, і вивезти з країни того інженера. І мені і йому не поталанило. Хіба я міг знати, що той нещасний Корнеліс бешкетник? Якби та свиня не влаштувала сварки, ви б нічого не помітили, чи не так? Я вивіз би інженера і хапонув би усі ті п’ять тисяч доларів.

Про себе Дуку повинен був віддати йому належне. Трюк був досить хитромудрий, і оскільки заміна фотокартки зроблена дуже майстерно, то майже вірогідно, що він зумів би вивезти Бакалу.

— Коли ви прибули до Бухареста, то з ким налагодили зв’язок?

— При виїзді мені дали деякі вказівки…

— Які вказівки?

— В Бухаресті зупинитися в готелі «Лідо».

— Саме в «Лідо»?

— Якщо кажу… Після того, як я поселюсь у готелі, вийти на вулицю і стати перед вітриною перукарні.

— І по чому вас можна було впізнати?

— Я повинен був перебирати бурштинові чотки. Я точно так і зробив. І за кілька хвилин до мене підійшла людина, у якої в руках був дротяний круг з нанизаними на нього кількома лотерейними квитками. «Чи не купите квиток лотереї?» — спитала вона. Це був пароль. «Ви гарантуєте, що я виграю?» — так я мусив відповісти. «На сто відсотків», — була наступна репліка паролю.

— О котрій годині це відбулося?

— Біля дванадцятої. Чоловік попросив мене йти за ним. Повів до якогось парку. Не відаю, як зветься. В усякому разі, не дуже далеко від готелю.

— Чишміджіу?

— Можливо. Ми сіли з двох боків однієї лави. Він сказав, що все готове, що він зможе передати мені людину, яку я мусив вивезти з країни наступного дня. Призначив мені побачення на другий день на якійсь вулиці Заломіт і пояснив, як туди дістатися машиною. Потім встав і пішов. Це все.

— Все?

— Все!

— До готелю ви більше не поверталися. Де ночували?

— У машині на вулиці, не знаю, як вона зветься. Ніхто мене не турбував. Мабуть, думали, що я турист, який напився і заснув у машині. Вранці я був дуже пунктуальний. О восьмій годині в’їхав у вулицю Заломіт. Побачив машину «фіат-1300», за кермом пізнав типа, з яким зустрічався. Він дав знак їхати за ним. Я так і зробив. Ми виїхали за місто і за кілька кілометрів посеред поля він зупинився. Я теж зупинився. У той час на шосе не було нікого. З його машини вийшов чоловік, якого я повинен був вивезти. В руках у нього була валізка. «Сподіваюся, з валізою все гаразд?» — спитав я його, маючи на увазі митних наглядачів. «Не хвилюйтеся», — відповів він. Я поклав валізу до вантажного відділення і сів за кермо. Інженер сів поруч. А тип із «фіата» порадив мені збільшити швидкість. Я так і зробив і скоро залишив його позаду.

— Після того, як передав вам пасажира, ваш зв’язківець повернувся до міста?

— Чи він дурень? Він їхав далі, але повільно, як людина, якій нема чого поспішати.

— Опишіть його.

— Гарний тип.

— Що ви розумієте під словами «гарний тип»?

— Тип із зовнішністю, яка подобається жінкам. Високий, здоровенний, смаглявий. Одне слово, міцний, стрункий тип. — А потім додав після паузи: — Це все.

Дійсно, здавалося б, це все, про що Дуку міг дізнатися від Евена Хасса. Мало. Дуже мало. Але він сподівався дізнатися більше від Бакалу.

— Останнє запитання: який номер був на «фіаті»?

— Не запам’ятав.

Дуку подзвонив, щоб прийшли й забрали Евена Хасса і привезли до нього Бакалу.

Бакалу був блідий, мов після тяжкої тривалої хвороби. Гикати вже майже перестав.

— Сідайте, інженере Бакалу, — запросив його Дуку.

Бакалу здивувався. Він не чекав, що йому дозволять сісти. У Дуку був свій метод вести допит. Той, кого він допитував, — яка б не була завелика його провина, — не мусив передчасно бачити в особі слідчого обвинувача. На його думку, між слідчим і тим, кого допитують, особливо, Якщо останній розумна людина, — а шпигуни здебільшого такими і є,— провадиться запекла боротьба зовсім відмінними від звичайних засобами. Дуку рішуче виступав проти того, щоб його співрозмовник був переможений страхом. Він вважав, що для працівника служби безпеки нема чим хвалитися, якщо обвинувачений визнавав себе винним під тиском жаху. Він вважав, що досяг успіху лише тоді, коли в чесному герці з шпигуном, користуючись лише єдиною дозволеною зброєю — розумом, залізною логікою, надзвичайною пам’яттю, терпінням, моральною сміливістю, — зумів поставити злочинця в положення, коли той добровільно визнає свою провину.