Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

І знову Рутковський побачив у її очах запитання. Дівчина нахилилася до нього й запитала тихо — здавалося, зазирала Максимові в душу й читала його думки:

— Я не байдужа тобі?

Вона питала про це Максима вперше, взагалі він давно чекав від неї такого запитання, та начебто весь хід їхніх стосунків давав на нього абсолютно вичерпну відповідь.

Однак Стефа все ж запитала, і Рутковський, відставивши чай, обняв дівчину.

— Ти нічого ніколи не кажеш мені, — поскаржилася Стефа. — Ну, хоча б ті слова, які подобаються жінкам.

— Я вважав, що ти значно розумніша за інших, і словесний мотлох…

— Усі жінки люблять ніжні й красиві слова, — усміхнулася Стефа загадково. — Це все одно, що пестити жінку…

— Ти — найвродливіша в світі.

— Я знаю це, — відповіла Луцька зовсім серйозно, — і найрозумніша.

— Так, найрозумніша, — погодився Максим.

— Але навіть найрозумніша жінка може ставити найбезглуздіші запитання.

— Давай…

Стефа випросталася з його обіймів.

— Ти знаєш, — мовила, — як жінки ловлять чоловіків?..

— Догадуюсь. Але, по-моєму, я не той човен, до якого слід сідати. Може потонути.

Стефанія спритно витягнула з пачки сигарету, закурила, кілька разів затягнулася й одразу розчавила сигарету в попільниці. Недокурок стирчав якось самотньо, й червона помада на прикушеному фільтрі скидалася на криваву пляму.

— Можеш і потонути, — мовила Стефанія рішуче. — Особливо без мене.

Ця самовпевненість не сподобалася Рутковському. Він знав, що рано чи пізно така розмова мала відбутися, після неї вони або розійдуться, або ж невизначеність триватиме, як і раніше.

Нараз одна думка сяйнула в Максима. Вона видалася йому не такою вже й безглуздою, принаймні потішною, в усякому разі стосовно до нього, і він сказав, обережно добираючи слова, щоб не образити дівчину:

— Здається, ти, люба, належиш до жінок, які самі обирають собі чоловіків…

Луцька відповіла одразу, не замислившись ні на мить:

— Так.

— І ти обрала мене?

— Хіба це погано?

— По-моєму, я не належу…

— А ти не припускаєш, що мені видніше?

— Чого ж, може й так.

— А якщо так…

Рутковський не витримав і зареготав весело. Луцька трохи образилась.

— Смішно?

— Просто ситуація кумедна.

— Невже? А я гадала… Дивна манера в чоловіків переводити на жарт те…

— Пробач, Стефо, я не хотів тебе образити. Але ж усе так несподівано.

— Мені буває тоскно й самотньо. — Луцька поправила зачіску. Цей її жест не дуже-то й свідчив про душевне сум’яття, проте в ньому була якась зворушливість і беззахисність.

Максим пообіцяв:

— Ми повернемося до цієї розмови.

Стефанія похитала головою.

— Ти так не думаєш, — відповіла вона, ніби крапку поставила.

І все ж якась крихта надії збереглася в ній, бо сказала не зовсім впевнено:

— Ми ще встигнемо порозумітися, однак мені все одно гарно з тобою. Пий чай, бо охолоне.

Чай і справді трохи охолов, Максим ковтнув і відставив склянку. Він відчував незручність, якусь провину перед Стефою, хоч характер їхніх стосунків не давав підстав для таких почуттів. Все це трохи дратувало його, бо розумів і хисткість своєї позиції, зрештою, все переплуталось у нього, і Максим запитав трохи різкувато:

— І все-таки, чого ти хочеш?

— А нічого. — Стефа рвучко підвелася.

Максим подумав, що йому не так уже й погано в цій кімнаті. Правда, все ще не звик до свого мюнхенського буття й знав, що мине скільки завгодно років, але він все одно не звикне, не змириться з тим, що постійно мусить лицемірити й брехати, це виснажувало його, ночами він часто не спав, був огидний сам собі й боявся одного: чи зуміє колись очиститися, забути, стати самим собою?

Знав: щось прилипне, лишиться, і вже не бути йому колишнім Максимом, який пишався тим, що ніколи в житті й нікому не зробив підлоти. Правда, був певен: все, що робить тут, необхідне і йому, і багатьом іншим, зрештою, його народові, і Максимові друзі й товариші не засудять його, зрозуміють і підтримають.

Рутковський зітхнув і поцілував теплу Стефину долоню.

— Будемо збиратися, люба? — запитав він.

Луцька підвелася легко, взагалі була якоюсь легкою і жвавою, сповненою життя. Максим ніколи не бачив її розгубленою чи млявою.

— Вудки в машині? — запитала.

— Заїдемо по них.

— Я зварю кави й наллю в термос.

— Не клади багато цукру.

— Кажеш, наче не знаю твоїх смаків. — Пішла на кухню, але телефонний дзвінок зупинив її.

Апарат стояв у передпокої, Стефанія завернула туди й взяла трубку.