Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Звідки панна може знати громил? — щиро здивувався Рутковський.

Лодзен зиркнув на нього з цікавістю.

— Не чули, що панна працює у Стецька? — запитав.

Рутковський покрутив у пальцях келих. Оця красуня сидить на Цеппелінштрасе, 67, поряд з кабінетом того, хто називає себе «прем’єром»…

Максим перевів погляд на Стефанію, побачив, як напружилася дівчина, але тільки на мить; гостро зиркнула спідлоба, відразу примружилася й махнула рукою.

— Не знаю таких, — відповіла. — Може, псевдо?

— Вчора двоє з ваших, — пояснив Лодзен, — мало не спровадили на той світ пана Рутковського.

Луцька похитала головою.

— Панові полковникові має бути відомо, що ОУН відмовилась від терору, — відповіла.

— Я знаю вашу компанію краще, ніж ви думаєте, — зареготав Лодзен, — і не треба розповідати мені казочки. Перекажіть вашому шефові, — нараз мовив різко, — якщо буде свавільничати, вдамося до санкцій!

Тон полковника був недвозначний, і Луцька збагнула, що припустилася помилки. Пообіцяла:

— Завтра я дізнаюся, хто вчинив це неподобство. Якщо наші люди, — вони будуть покарані. — Вона мовила не без упевненості, проте Лодзен махнув рукою, вважаючи, що інцидент у принципі вичерпано.

З магнітофонних колонок линула тиха музика, пахло спиртним і парфумами, Лодзен упівголоса розповідав про поїздку на Гаванські острови, Луцька сиділа поруч Максима, й він відчував тепло її плеча — було спокійно й сумирно, дух втихомирення панував у вітальні, й вчорашня пригода нараз видалася Рутковському важким і злим сном.

Луцька дочекалася паузи в Лодзеновій розповіді й підвелася.

— Завтра у мене важкий день, — мовила, поправивши кофтину на грудях, — мушу їхати. Нам з паном Рутковський по дорозі, можу підвезти.

Вона поставила «фольксваген» навпроти Максимовою будинку впевнено, наче вже була тут.

Рутковський запропонував дівчині зайти до нього на хвилинку, подивитися, як влаштувався. Луцька зміряла його насмішкуватим поглядом, у ліфті дивилася відчужено й навіть якось неприязно. Кинула сумочку на стіл, пройшлася кімнатою й схвалила:

— Гарне мешкання. — Поправилася: — Тільки казенне.

— Мало обжите.

— Незатишно. Приготуй каву…

Рутковський переглядав свіжі київські газети, вибирав дані про різних осіб і, посилаючись на джерело, заносив ці дані до картотеки. Деякі повідомлення складалися лише з кількох рядків, були й на багатьох сторінках; завдання полягало в тому, щоб зібрати про певну людину якомога більше фактів, аж до спростованих чуток.

Картка розповідала, коли й на яку посаду призначено ту чи іншу людину, де й з якими доповідями виступала, у які відрядження їздила, де мешкає, в яких колах мав підтримку… Коли мова йшла про письменників чи вчених, наводилися оцінки їхніх творів у пресі.

Відділ, де працював Рутковський, був підпорядкований розвідці. З картотеки, яку складали Максим з колегами, працівники розвідки відбирали тільки те, що їх цікавило. Іноді надходила вказівка: таку-то особу розробити докладніше. Тоді прізвище цієї людини вишукували в газетах з особливою увагою, спеціальні завдання одержували агенти та інформатори.

Картотекою широко користувалися працівники редакції для провокаційних передач.

Рутковський уже знав, що картотека — лише незначна частина роботи його відділу. Головне завдання полягало в збиранні розвідувальних даних.

На кожну інформацію, що надходила від агентури, завідуючий відділом Роман Кочмар або його заступники писали коротку анотацію й робили висновок про її цінність, вірогідність, ступінь таємності, а також визначали коло осіб, яких належало з нею ознайомити.

Доступ до цієї картотеки цікавив Рутковського найбільше.

Зайнятий роботою (а її завжди було багато, й заступники шефа відділу стежили, щоб ніхто не сидів без діла), Максим не помітив, як до кімнати зайшов сам пан Кочмар. Низенький, лисий, червонопикий, він тримався впевнено й був категоричним у висновках та висловлюваннях. Відзначався впертістю і, як усі вперті люди, рідко коли міняв переконання і думку про людей.

До Максима з самого початку ставився без симпатії, сухо і стримано, і можна було уявити собі здивування Рутковського, коли Кочмар зупинився біля його столу й поцікавився, як ідуть справи.

Максим подав шефові стільця, але Кочмар сів просто на кут заваленого паперами столу, взяв кілька газет, та одразу відкинув їх. Говорив не так, як завжди, сухо й офіційно, — якась доброзичливість відчувалася в його тоні.