Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Ну, що ви, пане Рутковський. Ми запросили вас і мусимо оплатити рахунок. Кельнере, — гукнула вона, — прошу три коньяки й два пива. І чому не несете біфштекси?

— Вибачте, ви не замов…

— Помиляєтесь, — підвищила голос пані Валерія, — вічно у вас щось наплутають!

Вона сиділа з кам’яним обличчям, поки кельнер приніс замовлене, і Максим розумів, яка буря вп’ялася в її душі. А Сопеляк мав вигляд побитого пса, що віддано дивиться на господаря й не знає, як вчинити: махати хвостом чи загарчати.

Зрештою, підрум’янені біфштекси якось згладили напруження; не тільки Максимові хотілося їсти — всі віддали належне гарно просмаженому м’ясу, вгамували апетит, і це настроїло на благодушний лад.

Рутковський із задоволенням цідив пиво й думав, що мало не цілий тиждень не був у Сенишиних, правда, дзвонив, та слід завтра відвідати їх. Тим більше, що Іванна патякала, навіть не патякала, сказала відкрито: Стефанія Луцька кілька разів цікавилась Максимом і завтра ввечері збирається до Сенишиних.

Пані Валерія прикінчила біфштекс, підмела з тарілки нею смажену картоплю, обтерла губи аж двома паперовими серветками й запитала:

— Звідки пан Лодзен вас знає?

Вона поставила це запитання руба, без усякої підготовки й дипломатичної розвідки, видно, вважала, що біфштекси і коньяк є достатньою платнею за потрібну їй інформацію.

— Полковник Лодзен — добрий знайомий мого двоюрідного брата.

— Я чула про нього. Якийсь ресторатор?

— Так, він власник ресторану.

— Великого?

— Може, чули — «Корона»?

— Ого, не чути про «Корону»? Один з найфешенебельніших закладів!

— Ваш брат — Сенишин? — заворушився на стільці пан Віктор.

— Юрій Сенишин.

— Син оунівського зверхника… — констатував Сопеляк без особливого ентузіазму.

— Я чула це прізвище, — кивнула пані Валерія. — Колись читала некролог у газеті. І як це вам, родичеві бандерівця, більшовики дозволили вчитися?

— Бачите, дозволили: маю університетський диплом.

— Утаємничилися?

Максим лише знизав плечима. Розмова йшла як по лезу бритви: не міг же він запевняти Сопеляків, що родинні стосунки не мають ніякого впливу на вступ до університету? Навпаки, людина в його становищі обов’язково підтвердила б версію Сопеляків, одначе йому не хотілося зайвий раз і без достатніх підвалин гудити те, що було найдорожчим.

Відповів невизначено:

— Якось проскочив. Сам не знаю як…

— Буває. І часто ви зустрічаєтеся з Лодзеном?

Рутковському давно було зрозуміло, чому Сопеляки запросили його до ресторану, та ще й розщедрилися на біфштекси і пиво, чекав, що пані Валерія попросить про щось — і ось нарешті від нього вимагають платню.

— Сьогодні він підходив до мене.

— Ми бачили. Пан Лодзен — чудовий керівник, і я б хотіла, аби він дізнався, що ми зацікавилися вашою творчістю. Я підготую півгодинну передачу, звичайно, почнемо з інтерв’ю — сподіваюсь, ви не заперечуєте? Головне, тримати руку на пульсі життя, бачите, і в старих працівників є ще порох у порохівницях.

— Я неодмінно передам це панові Лодзену, — цілком серйозно пообіцяв Максим, бо, зрештою, чому б і не передати? Знав, що мусить підтримувати гарні стосунки з найширшим колом людей, ціна цих стосунків, щоправда, шеляг у базарний день, ті ж Сопеляки закладуть його за першої ж нагоди, закладуть із задоволенням, бо кожний новий і молодий працівник — конкурент, загроза їхньому існуванню. Але ж хоч не будуть відкритими ворогами…

Рутковський згадав, як цинічно повчав його позавчора за чаркою горілки Іван Мартинець: не хвали, мовляв, друга, друг і так ніколи не підкладе тобі свиню. Хвалити слід ворогів, в очі й заочно, краще в очі, і якнайбільше: тоді твій лютий ворог, може, стане хоч трохи меншим ворогом, на якийсь процент — і то досягнення.

— Певно, я завтра бачитимуся з паном Лодзеном, — пообіцяв Максим, — і розповім про чудовий вечір, який провів з вами.

— Ми будемо щиро вдячні, — розцвіла в посмішці пані Валерія.

— Так, щиро вдячні… — повторив пан Віктор.

— А зараз ми відвеземо вас додому, — запропонувала пані Валерія. Вона рішуче підвелася, одразу ж підвівся й Сопеляк — він був на півголови нижчий за дружину й дивився на неї знизу вгору, зрештою, нижчий не тільки в прямому, а й у переносному значенні.

Рутковський подивувався, що папі Валерія, яка спорожнила дві чи три чарки, все ж сіла за кермо. Тільки згодом дізнався, що працівники PC і РСЕ дозволяють собі не зовсім дотримуватися норм поведінки, обов’язкових для місцевого населення: служба охорони станції мала тісні контакти з поліцією й швидко залагоджувала інциденти, пов’язані з бешкетами в ресторанах, порушеннями правил руху тощо.