Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Прориватися на Захід Беркут вирішив остаточно. Ще йде війна, правда, десь на Далекому Сході, а їх он як притиснули, що ж буде, коли більшовики зовсім розв’яжуть собі руки? Ні, нема дурних, нехай хтось кладе голови, а в нього голова розумніша за і піні: п’ять років студіював у Львівському університеті, за таку голову комусь ще доведеться гарно платити.

Беркут витер ноги й акуратно взувся, ступив кілька кроків, пробуючи, як сидять чоботи. Завжди стежив за взуттям і вчив інших: не дай боже стерти ноги. Зараз у ногах їхній порятунок — ніхто не знає, скільки доведеться йти без спочинку.

Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.

Підкликав одного з підлеглих.

— Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?

— Бачу, друже сотнику.

— Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків — сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки. Якщо може, най сюди з тобою прийде, так і скажеш: Беркут звелів.

Петро поправив на грудях «шмайсер».

— Зробимо, друже сотнику, — відповів твердо. — А якщо газди нема?

— Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.

— Діло, кажете? — зареготав Петро зловтішно. — Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?

— А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?

Дивився, як пірнув Петро в кущі — наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.

Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне — відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата — і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, — і якої землі! — коней, худобу, і все це — корові під хвіст. Йому колгосп — смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…

Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації — тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону — море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.

Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…

Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник — все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.

Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі — надягай кожуха.

Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так — зчинилася б стрілянина…

Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.

Перескочив через ручай — оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, — побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.

— Порядок, — видихнув збуджено, — на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.

— Тото файно вчинив! — зрадів Беркут. — А головою Грицько Трофимук?

— Він, гицель клятий, і зараз удома.

— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?

— Каже, хворий.

— Не бреше?

— Та бреше, свиня. Перестрашився.

— Я його розумію.

— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!

— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.

— Я б тому Яремківу батогів…

— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.

Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.