— Чек Пойнт Чарлі, будь ласка.
— Чек Пойнт, — повторив водій. — Без подружки нема смислу гуляти, правда ж?
«Не скажеш йому, що в мене не було грошей на таксі з центру до кордону, а метро вже закрилося», — подумав він і кивнув головою:
— Так, без подружки, звичайно, нема смислу гуляти по місту.
— Потрібна дівчина?
— Ні, спасибі.
Він відчував величезне, розслаблене, веселе й легке щастя: так буває, коли небезпека, причому не очевидна (з нею легше боротися), а та, яку передчуваєш, до зустрічі з якою виснажливо готуєшся, вже минула.
Шофер засвітив червоний ліхтарик замість зеленого і сказав у невеличкий мікрофон — їх зараз установлено в більшості західно-берлінських таксистів:
— Замовлення на зональний кордон. Чек Пойнт Чарлі. У вас нікого немає в тому районі, щоб узяти до міста?
Крізь пищання й тріск диспетчерської служби низький чоловічий голос відповів:
— Зараз спитаємо.
Водій пояснив:
— Треба когось прихопити там до центру, щоб не витрачати даремно бензину.
— Я розумію. Хочете сигарету?
— З радістю. Ні, спасибі, я прикурю сам. Яскравий спалах сірника — можна врізатися в стовп. У мене вже раз так було.
Він спритно прикурив від запальнички, затягся й сказав:
— Я завжди курю, ЛМ, але ваші, мабуть, міцніші.
2
Айсман погасив сигарету й подивився на Вальтера. Той спитав:
— Будемо варити кашу?
— А що робити? Це тільки в книжках Макліна добрі англійські диверсанти зачиняють наших солдатів у підвали, поки висаджують у повітря форт. Цього хлопця не зачиниш у підвал… Він тепер знає все.
— Хіба мало про нас говорять. Ми звикли. Нехай побазікають іще…
— Ваш виродок сказав йому про Ліма. І про нас. І про штаб-квартиру. І про полігон…
— Будити хазяїна?
— Він не спить…
— Тоді давай наказ…
— Ні, — задумливо відповів Айсман, але ця задума не завадила йому швидко набрати номер, підключити до телефону диктофон і сказати в трубку: — Хлопець може втекти. Що робити? — Він уважно вислухав відповідь і мовив: — Зрозумів. Добре.
Вальтер глянув на Айсмана, який обережно поклав трубку на важіль, і спитав:
— Що він сказав?
— Передай водію, що хлопця випускати не можна.
Вальтер узяв мікрофон і перевів кнопку на позначку «Зв’язок».
У мікрофоні таксиста зашерхотіло, і крізь таємничі перешкоди сонного міста низький чоловічий голос проговорив:
— Слухайте адресу: Нойкельн, Шуберштрасе, п’ять.
— Вас зрозумів, спасибі, — відповів водій і підморгнув пасажирові: — Все гаразд, я маю клієнта. — Будь ласка, якщо вам не важко, відчиніть позаду вікно: страшенна задуха, а кондиціонер поставити — нема грошей…
— Повернути ручку вниз?
— Ні, навпаки, вгору. Та ви станьте на сидіння колінами, інакше не дістанете.
Чоловік став на коліна і потягся до білої ручки, що виблискувала хромом. Саме ця блискуча біла ручка на червоній шкіряній оббивці була тим останнім, що він бачив у житті, — куля, випущена водієм з безшумного пістолета, знесла йому півчерепа, і рудий мозок забризкав скло, що через якусь мить стало чорно-червоним від крові.
Куля, пройшовши крізь дверці зверху вниз, бо водієві довелося трошки підвестися, щоб зручніше було стріляти в потилицю пасажира, зрикошетила об люк каналізації й розрізала край вікна в квартирі фрау Шмідт. Ударившись об металевий стержень люстри, куля розбила екран телевізора — вже при кінці свого польоту.
Фрау Шмідт саме в цю хвилину снився сон, начебто вона під час бомбардування загубила картки на маргарин і на крупу. Вона закричала й прокинулась. Її дочка Лотта прибігла до неї в спальню. Дочка просила її залишитися ще на тиждень у Гамбурзі: обстановка «в фронтовому місті» погано впливала на нервовий стан матері, де та жила зовсім самотня, у великій квартирі, далеко від центру, на березі Брюггерканалу, — саме там, де щойно вбили людину, яка вважала, що слід «переключитися», поринувши в спогади про осінній ліс, в якому пломеніло осикове листя…
Гейнц Кроне любив друкувати стоячи, але в редакції не було бюро, на якому можна було б установити машинку. Тому Кроне завжди влаштовувався на підвіконні.
В «Європейському центрі» — найвищому будинку Західного Берліна, де містився «Телеграф», були широкі дубові підвіконня, дуже високі, — можна було поставити машинку, поруч покласти купку паперу, і ще лишалося місце для книжок та довідників.
Кроне додрукував сторінку, закурив, вставив у машинку чистий аркуш і подивився в широке, без рами, вікно. Місто засинало, і тому синьо-неонове світло «Європейського центру» здавалося тривожним і мертвим.
Читать дальше