Граузе, пожувавши губами, вони в нього були розмиті, трохи вивернуті, як у Луї Армстронга, пильно глянув на Курта, а потім усміхнувся:
— Будь-яку людину можна взяти на жадності, страх й честолюбстві, Курт. Точно кажу, не здумай сперечатися… Ось ти мене й хочеш узяти на честолюбстві. А я думаю: а чого б і не піддатися?! Я піду, хто знатиме, чом мене вдарили лобом об стіл? Ти пригадуєш оте свинств коли терористи повбивали на Олімпіаді в Мюнхені ізраїльських спортсменів?
— Звичайно, пригадую.
— А хто почав розкручувати цю справу?
— Не знаю.
— Я, — тихо сказав Граузе. — Твій покірний слуга. Я тоді був шефом кримінальної поліції у тому районі Курт, я перший приїхав на місце бойні… І почав копати Вийшов на одного з терористів… І одержав інформацію, що він двічі — напередодні злочину — контактував з якимось Ахмедом. А цей Ахмед був такий Ахмед, як ти, — прем'єр-міністр Накасоне. Він — зв'язковий ізраїльської розвідки… Кому була вигідна різанина в Мюнхені? Палестинцям? Так їх же після цього назвали гітлерівцями, бузувірами… А Ізраїль дістав вінок страждальця і нові асигнування на зброю для захисту від терористів. От я й висунув версію: а чи не є ця бійня справжнісінькою комбінацією? Ні, ні, не уряду, звичайно, ті й знати про це не мали права, а якогось ловкача з їхньої секретної служби?! Адже в надрах секретних служб таке затівається, Курт, про що й сам бог сном-духом не чув; ініціатива честолюбців — страшна річ, скажу тобі… Ну, от… І потяг мене лихий за язик, старого дурня… Правда, тоді я був молодим дурнем…
— Те, що ви мені розповіли, дивовижно! Чому про це ніхто нічого не знає?
— Бо, як я тобі тільки-но сказав, людину можна зламати на честолюбстві, — що ти і вчинив зараз, — Граузе посміхнувся. — А ще на страху й жадності… На двох цих останніх іпостасях мене тоді й зламали. Саме так, зламали, Курт. Я зламана людина, тому добрий і совісний, молодих підтримую, інакше мусив би вам шиї перегризти, щоб зберегти ореол власної значимості в справі розшуку… Мені тоді сказали, що» я антисеміт, брудний антисеміт, випещений «гітлерюгенд». Я відповів, що мене в «гітлерюгенд» на гарматний постріл не підпускали, бо мати в мене єврейка. По крові… За паспортом вона була лютеранкою, а все одно спалили в Равенсбрюку… Я дивом уцілів: жив у батькового брата… Це й урятувало… А мені сказали, що дід Гейдріха був євреєм, та це не завадило його онукові стати антисемітським бузувіром, — це, мовляв, питання ідеології, а не крові… Я заперечив, сказавши, що Гіммлер санкціонував убивство Гейдріха, дізнавшись, що той на осьмушку єврей, що для гітлерів це було питання саме крові, зі мною змушені були погодитись, але натякнули, що має бути реорганізація, і я можу лишитися без роботи…. А що я вмію робити, крім одного, — ловити бандитів? Отож-то й воно — нічого більше не вмію, Курт… Ну, я й замовк. А потім мене зовсім затерли.
— Як звуть людину, котра контактувала з цим Ахмедом?
Граузе похитав головою:
— Хочеш прийняти естафету? Похвально, молодець, тільки послухай доброї поради і не тягай під пахвою цієї дурепи … Бандита ловлять головою, а не зброєю… А ти молодець, Курт, сміливий хлопець. Ти хочеш-таки покопатися в тій справі?
— Звичайно.
— Молодець, — повторив Граузе. — Недаремно ти мені подобаєшся. Тільки ту людину пристрелили, Курт. Через день після того, як я доповів про свою версію начальству…
… До кабінету зазирнув черговий (Граузе тримав тільки один телефонний апарат для зв'язку з найсерйознішою агентурою, всі інші перевів на чергову частину, нехай туди дзвонять, якщо загубився собака чи вночі на горищі чути стогін):
— Інспекторе, на пустирі біля Баурштрасе щойно була стрілянина, наші машини вже виїхали, хочете поглянути, що там сталося?
— Це на кордоні?
— Так.
— Доведеться подивитися, а то газетярі потім замордують, звинуватять у політичній бездіяльності… Їдьмо, Курт, подивимось.
Журналісти вже були на місці; звичні спалахи бліців, мікрофони радіозаписувальної апаратури, які вони тичуть тобі прямо в рот, жадібний інтерес в очах; Граузе відмовився коментувати подію, бо не любив, коли його штовхали ногою під зад: аж надто тенденційні були документи, знайдені в кишенях убитих: один палестинець, а другий — сіцілієць, що приїхав до Західного Берліна після триденного — як свідчив штамп у паспорті — перебування в Софії.
У машині, коли поверталися в поліцію, Курт спитав:
— Шеф, а чому ж ви мовчали? Це ж факти. Тим паче, що в управлінні їм скажуть про все це сьогодні ввечері…
Читать дальше