Андраш Беркеші - Списоносці

Коронді почав ходити по кімнаті, заклавши за спину руки.

Када поглядав на нього з довір'ям і пошаною.

… Наступного дня підполковник знову запросив до себе Марію Перлакі.

— Зараз, — привітно звернувся до неї Коронді, — й не питатиму вас, коли й чому ви вирішили повернулися додому, — про це ми поговоримо згодом. Мене цікавить інше: як вам пощастило зв'язатися в Берліні з Міклошем Герендашем.

— Десь на початку літа я довідалася, що в угорському торговельному представництві працює Шандор Немет.

— Ви знали його раніше?

— Так, — посміхнулась Марія. — Він приятелював з Герендашем ще в ті часи, коли Міклош і я були близькими. Це був веселий, жвавий юнак. Він знав про наші стосунки.

— А звідки ви довідалися, що Немет дістав призначення у представництво?

— Ми з Грюневальда пильно стежили за угорським посольством, торговельним представництвом і взагалі за всіма угорськими торгпредами, акредитованими в Німецькій Демократичній Республіці. Старий Райнаї дбайливо веде картотеку на кожного з них. Вона потрібна для підготовки можливих провокацій та і для того, щоб прощупувати, хто з працівників посольства міг би стати на шлях зради, кого, чим і як можна улестити, підкупити; до кого втертися в довір'я, кого розбестити, скомпрометувати, — словом, де кожного з них можна використати. Райнаї оточують провокатори і агенти, які постачають його інформацією.

— Таким чином ви натрапили і на ім'я Немета?

— Так.

— Ви ставили пастку і на нього?

— Ні. Він чесна і дуже обережна людина, хоч і наївна до деякої міри. Райнаї розумів, що цього не вдасться зломити: не розраховував на нього. Зате я розраховувала на Немета. Натрапивши на його ім'я, я, нарешті, відчула, що мені кинули рятувальний пояс. Я перейшла в демократичну зону і подзвонила йому по телефону. Багато зусиль коштувало мені вирвати в нього єдине побачення. Я благала його передати листа Герендашу. Він категорично відмовився. На цьому ми й розійшлися.

— А чому ви Немету не розповіли про свої справи?

— По-перше, тому, що я бачила, як неохоче він розмовляє зі мною, по-друге, я боялася його дитячої наївності, по-третє, незважаючи на мій розрив з Міклошем, я все-таки сподівалася, що Герендаш поставиться до моєї долі не зовсім байдуже.

— І що було далі?

— Десь серед літа я цілком випадково зустріла Немета в Західному Берліні. Він зробив фатальну помилку, проговорившись мені, що у вересні в Берлін має прибути Міклош.

— Фатальну помилку?

— Так. Річ у тому, що перед приїздом Міклоша я по кілька разів на день дзвонила Немету. Від постійного нервування він став зовсім безпорадним. Кидав трубку, я знову дзвонила. Не відповідав — я дзвонила по його домашньому телефону. Інколи навіть і вночі. Перехід зони, особливо вночі, загрожував мені провалом. Проте я не зважала на це і переслідувала Немета. Якось увечері я підстерегла його на Пушкінській алеї. Заховалася за дерево і звідти зненацька з'явилася перед ним. У нього мало серце не розірвалося з переляку. Потім я потягла Немета в Трептівський парк, впала перед ним на коліна, ревла… І це дало наслідки. Немет здався. В кафе на Фрідріхштрасе він влаштував мені зустріч з Міклошем. Герендаша було поставлено перед фактом — він нічого не знав про мій задум. Міклош, як вам відомо, пане підполковник, приїхав у Берлін для участі в торговельних переговорах. Спочатку він і розмовляти зі мною не хотів…

— Це й зрозуміло…

— Так, зрозуміло. Згодом пом'якшав.

— Чому?

— Я благала його допомогти мені.

— Ну, і що було далі, після розмови в кафе?

— В наступну неділю ми зустрілись з Герендашем. Увесь день провели на квартирі Немета. Я про все розповіла Герендашу.

— Ця розмова мені вже відома. У вашій заяві коротко про це говориться. Райнаї не помітив, що вас не було цілий день?

— Того дня він не був у Західному Берліні. Полковник поїхав у Мюнхен на нараду з керівниками американської розвідки. Крім того, він вважав, що я працюю у справі Цігера. Про цю справу я вже писала в Берліні…

— Так, я знаю про неї. Між іншим, це ваша ідея привезти додому мемуари Райнаї? — Коронді показав на коричневу папку.

— Так.

— 3 якою метою?

— Я друкувала спогади Райнаї на машинці, і в моїй душі накипіло стільки огиди…

— До друкування? Це ж досить проста робота.

— Все залежить від того, що клацає людина на машинці, яка не може ні обурюватися, ні червоніти, ні відвертатись од безсоромної підлоти. Машинка нездатна на це, але на її клавішах працюють людські пальці. А людина має властивість думати. Я друкувала ці матеріали протягом кількох місяців. Райнаї не диктував Мені, а, замкнувшись у кабінеті, писав від руки. І хоч як мені було гидко, я жодного разу не виказала своїх почуттів. Я знала, що в будь-яку хвилину можу стати жертвою ката. Райнаї вбачав у мені тільки машину. Протягом усього свого життя він дивився на людей лише як на знаряддя для досягнення власної мети. Використовував, поки мав у них потребу. Потім викидав геть або просто знищував. Отож пан полковник почав писати свої мемуари. Гадаю, слово «мемуари» найкраще визначає жанр цієї писанини. Але його записки змістовніші за ті звичайні спогади, які інколи пишуться. В них багато фактів з угорських подій, що відбулися протягом останніх десятиліть. На жаль, матеріал не повний. Я своїм поверненням додому обірвала його…