Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

– Які процеси?

– Які йдуть зазвичай попутно зі слідством. Процеси тиску, втручання, підкидання анонімної інформації тощо. Ти не бійся, це нормальна робота, і якщо впораєшся – можеш опинитися зовсім у іншому місці, і кабінет у тебе буде теплий і без битих шибок. Ти справу вже читав?

– Так.

– Ну так уперед і з піснею!

– А ти впевнений, що цю справу можна буде довести до кінця?

– Це залежить від кінця, – сумно посміхнувся Дмитро. – Але ти не турбуйся, тебе в спокої не залишать, допомагатимуть, радитимуть. Сам усе зрозумієш! Коли що – телефонуй!

Віктор заховав візитку Дмитра в кишеню, кивнув замість «спасибі».

Після підвального бару було куди приємніше опинитися на сонячному боці вулиці.

– Тобі тут із міністерства дзвонили! – зустрів Віктора в райвідділі майор Крисько і підморгнув. – Тепер треба з тобою обережніше, адже ти шишкою зробився? Так?…

– Та ну вас! – Віктор спересердя махнув рукою. – Якою шишкою? Ще пощастить, якщо тільки шишками відбудуся від усього цього!

– Не бійся, цеглина на голову вже не впаде! Ти тепер на колесах!

– На яких?

– За годину приганятимуть, – Леонід Іванович кивнув із посмішечкою. – Укртрансбанк виділив МВС десять «мазд» як спонсорську допомогу. Одна – твоя! Ось тобі й демократія у дії. Воно і правда, навіщо генералам по дві «мазди». Негарно! Сам-то щось з’ясував? Чи так прогулювався?

– З’ясував, – видихнув Віктор. – Тепер…

– З’ясував, і добре, – перебив його майор. – А мені розповідати не потрібно. Це тобі виявлено високу довіру, а не мені… До речі, там у мене в кабінеті стажисти нудяться, ходімо, подивишся на них.

Стажисти – п’ятеро худорлявих хлопців у міліційній формі – здалися Віктору на одне обличчя. Усі блідуваті, прищуваті, насторожені. «Обличчя покоління», – подумав Віктор, придивляючись до них і намагаючись знайти особливі прикмети, завдяки яким можна було б хоч щось сказати про характер хлопців.

– Ну що, готові до служби? – бадьорим голосом запитав їх майор.

– Так точно, – трохи врізнобій і без ентузіазму відповіли вони.

Майор обернувся до Віктора і значущо посміхнувся.

– Лейтенант Слуцький проведе з вами бесіду і передасть вам справи. Потім із усіма питаннями звертатиметеся до мене. За безглузді питання каратиму позбавленням пайка! Все!

Майор іще раз посміхнувся Віктору й вийшов, залишивши його зі стажистами у своєму кабінеті.

Віктор розгубився. Він глитнув слину, гарячково думаючи, що за бесіду проводити з цими новачками.

– Зараз я принесу справи, – мовив Віктор і рвонув услід за майором, залишивши стажистів чекати обіцяної бесіди.

– Леоніде Івановичу, про що мені з ними розмовляти? – запитав він, наздогнавши майора. – Ви ж нічого не говорили!

– Належить провести бесіду! Не мені ж, старому цинікові, говорити їм про кришталеву чесність, порядність, обов’язок. Накидай їм декілька гасел, передай справи і визначся: кого візьмеш у помічники. Тільки особливо на допомогу такого помічника не розраховуй. Хіба що каву зварить або за пивом збігає. Йди!

Із бесідою Віктор уклався в три хвилини. Судячи з того, як стажисти його слухали, говорити довше не мало сенсу. Потім він розклав на столі справи. Узяв папір із прізвищами стажистів. Поліщук, Петров, Плачинда, Ковінько, Іванов. Кожен отримав по декілька тек зі справами.

– Питання є? – запитав Віктор.

– Так, на квартоблік де можна стати? – запитав один із них, але з того, як усі п’ятеро втупились у Віктора, він зрозумів, що питання спільне.

– Це до майора! – спокійно сказав Віктор. – Кабінети вам виділили?

– Один на всіх, – відповів хтось.

– Ідіть, починайте працювати.

Залишившись на самоті в кабінеті майора, Віктор підійшов до вікна. З висоти другого поверху місто здавалося напрочуд мирним і зеленим. З вулиці долинали крики дітвори. Літо було у розпалі, і нехай за календарем воно тільки-тільки починалося, йому, літу, на календар було наплювати.

– Ну що, кого береш у помічники? – почувся із-за спини голос майора.

– Поки що нікóго, – обернувся Віктор. – Придивлюся…

– Я там наказав, щоб із твого кабінету зайві столи прибрали… Хвилин через двадцять привезуть результати розтину, так що нікуди не йди!

– Розтину?

– Еге ж, а ти що, думаєш, що мертвих генералів не розтинають? Іди до себе, а то пригрівся в моєму кабінеті!

Тон майора був жартівливий, але в його жартівливості відчувалася втома.

Віктор поспішно вийшов.

Усівшись за своїм столом, розкрив теку і, перегорнувши фотознімки, знову втупився в машинописний текст.