Андрей Курков - Гра у відрізаний палець

На одному Нік побачив коридор чиєїсь квартири. Звичайний коридор – із вішалкою на стіні, з дзеркалом, із внутрішнім боком вхідних дверей. Другий монітор показував простору кухню з круглим столом, величезним трикамерним холодильником та іншою розкішшю, яку Нік бачив до цього тільки в рідкісних західних журналах, що діставалися Душанбе. На третьому моніторі у кріслі-гойдалці сидів чоловік років п’ятдесяти. Щоправда, сидів він якось незручно, нерозслаблено. Придивившись, Нік зрозумів, що чоловік прив’язаний до крісла. Руки – до підлокітників, ноги – до переднього саночного вигину дерева. Брезентовий речовий пас прив’язував тіло до спинки крісла.

Нік озирнувся на полковника, але той уважно дивився на монітори. Окрім них, за моніторами стежив молодик років тридцяти, який їх і впустив усередину.

На лівому, «коридорному», моніторі відчинилися двері чи то з ванної, чи з туалету. У коридор вийшов невисокий хлопець у джинсах і футболці з якимсь написом. На плечі у нього бовталася сумка. Він постояв перед дзеркалом, розглядаючи себе, потім зосереджено всміхнувся і пішов назустріч камері, що передавала зображення на монітор. Зникнувши з коридора, він з’явився в кімнаті. Дістав із сумки касету, підійшов до музичного центру. Вставив її. Відійшов до прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка.

– Звук іде? – запитав Іван Львович, не відриваючись од монітора.

– Йде, – відповів молодик за пультом.

– Голосніше можеш зробити?

У салоні мікроавтобуса пролунало шипіння і на його фоні – ритмічні часті удари.

– Я не винен, – пролунав слабкий голос прив’язаного до крісла-гойдалки чоловіка. – Мене підставили.

– Усіх час від часу підставляють, – відповів хлопець, що стояв перед ним.

Потім він опустився навпочіпки. Розкрив свою сумку і витягнув із неї якийсь пристрій із наїжаченими дротами. До дротів приєднав іще якусь деталь, потім подивився на годинник і, засунувши пристрій під крісло, звівся на ноги. Озирнувся на музичний центр.

– Може, голосніше зробити? – запитав зв’язаного і, не чекаючи відповіді, підійшов і додав гучності.

Тепер часті ритмічні удари зазвучали сильніше.

– Що це? – запитав Нік.

– Запис сердечного ритму, – не обертаючись відповів Іван Львович.

Тим часом хлопець перейшов із «кімнатного» монітора в «кухонний». Дістав із холодильника ковбасу, нарізав хліба, зробив собі каву. Поводився абсолютно спокійно, як господар. Тільки час від часу поглядав на свій годинник.

Чоловік у кімнаті розхитував крісло-гойдалку. Мабуть, намагався звільнитись, але у нього нічого не виходило.

– Кава є? – запитав Іван Львович, стежачи за «кухонним» монітором.

Молодик за пультом нахилився й подав полковникові термос. Той налив собі, випив. Потім знову налив у пластмасову чашку-кришку і простягнув Ніку.

Їх погляди зустрілися, й Іван Львович, кивнувши на «кухонний» монітор, запитав:

– Ну як тобі кіно?

Нік знизав плечима. Він насправді мало що розумів у побаченому.

– Ти за хлопцем спостерігай, – сказав полковник. – Сергій Володимирович Сахно. Тридцять три роки. Цікавий тип. Із біографією. Теж колишній офіцер, сапер. Комісувався, коли його вагітна подруга загинула. Психіка нестійка. Йому підкинули винного в смерті подруги. Ось тобі й кіно.

– А що це за касета, яку він у магнітофон уставив?

– Запис серця дитини в череві матері. Тепер роблять. Мода. Фотографії за допомогою ультразвуку, запис ритму серця… У мій час у дитини, що народилася, відрізували пасемце волосся і зберігали в конверті на пам’ять, а тепер із новою технікою кожен божеволіє по-своєму! Стоп!

Іван Львович, сам себе зупинивши, втупився в «кухонний» монітор.

Сергій Сахно – тепер Нік уже знав, як звуть цього хлопця, – подивився укотре на годинник і, залишивши недоїдений бутерброд на столі, заспішив, зазбирався. Швидко заглянув у кімнату. Посміхнувся, побачивши полоненого, що гойдався у кріслі. Підійшов до музичного центру і ввімкнув касету на повну гучність.

Після цього вийшов у коридор і, ще раз подивившись на себе в дзеркало, попрямував до вхідних дверей.

Ніку раптом усе стало більш-менш зрозуміло. Зрозуміло було і те, що під кріслом-гойдалкою Сергій Сахно залишив вибуховий пристрій із годинниковим механізмом.

– Міну встигнуть знешкодити? – напружено запитав він, обернувшись до полковника.

– Навіщо? – здивувався той.

– Як навіщо? Він же загине! – Нік кивнув на «кімнатний» монітор.

– Так, – кивнув полковник. – Загине. Але нас тут немає, розумієш? Ми нічого цього не бачили. З іншого боку будинку стоїть інша машина з устаткуванням сильнішим – це вони за всім стежать, усе контролюють і дають усьому статись. А ми тільки підглядаємо. Ми вже своє підгледіли, і пора відпочивати.