Лотта засміялась, похитала головою…
Мор з’явився у Дори опівдні. Шпехт випередив його і встиг повісити картини так, щоб на них падало розсіяне світло. Роберт відразу оцінив це. Він одійшов на кілька кроків і довго стояв, жодним рухом не виказуючи свого враження.
— Матейко є Матейко! — мовив нарешті й сів на стілець перед картиною. — Я люблю його ранні твори. Колись у Кракові я побував у музеї Матейка і скажу вам, — такого баталіста пошукати треба. Не холодний літописець, а повний пристрасті — наче сам був учасником подій… А цей етюд належить до пізнього періоду. Думаю, характерний для Матейка того часу. Бувають же такі метаморфози — зрілий майстер поступається юнакові. Але ж, — зітхнув, — Матейко залишається Матейком!..
— А мені більше подобається пейзаж, — втрутилась Лотта. — Подивіться, скільки в ньому повітря й простору!
— Чудовий пейзаж, — погодився Мор. — Я чув про Васильківського, та бачу його картину вперше. Її могла написати людина, яка знає і любить степ. Дивіться… — підхопився раптом з стільця, ступив крок убік. — Коли глянути звідси, то, бачите, марево нависло над степом… Спека, все принишкло, і лише жайворонок купається у повітрі… Краса неповторна… Де ви дістали це чудо, Шпехт?
— У одного краківського спекулянта. В нього монополія на збут картин. Ці полотна були найкращими.
— Я їздив у Краків ще перед війною. Хотів подивитись на Вавель і на олтар Віта Ствоша у Маріатському костьолі… До речі, — кинув зненацька, — де ви живете у Кракові?
— Поблизу Вавеля, на вулиці Міцкевича, — не думаючи відповів Герман. Він непогано вивчив Краків — два тижні жив там перед поїздкою до Берліна.
— Чудовий район. Багато зелені й величезні башти фортеці…
— У Кракові я ніяк не можу позбутися думки, що живу в середньовіччі. Заплющу очі — і бачу кінних рицарів, яскраві знамена… Прекрасне місто!
І знов Германові здалось, що Мор дивиться на нього пильним насмішкуватим поглядом. А може, це гра його фантазії?
Роберт вирішив відзначити придбання нових картин і запросив всіх до ресторану.
— Тільки, — попередив, — мені хотілося б запросити ще одну людину. Ви його знаєте — штурмбанфюрер Амрен. Він трохи потурає мені, ну, і слід підтримувати дипломатичні стосунки.
— Це той, котрий був з вами у Бреслау? — здивувалася Лотта. — Він же типовий бурбон!
Шпехт не міг пропустити чудової нагоди — коли ще вдасться влаштувати зустріч з штурмбанфюрером!
— Але ж Амрен потрібен Мору, — сказав. — Та й я хочу з ним зустрітися.
— Будь ласка, — відразу відступила Лотта, — коли так, мені однаково…
У яскраво освітленому ресторанному залі грала музика, співали безголосі декольтовані дівчатка. За більшістю столиків сиділи військові, співачки їм подобались, і вони лунко аплодували. Багато пили й голосно розмовляли, сміялись і танцювали, сперечалися й вихвалялись своїми фронтовими подвигами.
Шпехт сів так, щоби поруч залишилося вільне місце для Амрена. Той приїхав незабаром у новісінькому мундирі.
— Ви сьогодні як блискуча монета, гер штурмбанфюрер, — подав йому руку Мор.
— Обер… — поправив Амрен.
— Що — обер? — не зрозумів Роберт.
— Оберштурмбанфюрер, — не зміг приховати щасливої усмішки Амрен. — Вчора одержали наказ.
— Поздоровляю!
Герман почав наливати коньяк.
— Вип’ємо за успіхи ще одного оберштурмбанфюрера! — вигукнув Роберт. Слова “ще одного” мовив трохи іронічно, та Амрен купався у променях слави й не помічав нічого. Він поблажливо поплескав Германа по спині, запитав про його успіхи і, не чекаючи відповіді, нахилився до Дори — з пасербицею групенфюрера Лауера слід бути завжди люб’язним.
— За що вам присвоїли таке високе звання? — запитала дівчина, і очі її лукаво блиснули.
— За службу, — не моргнувши оком, відповів Амрен. — Звичайно, за сумлінну службу.
— Коли ж ви встигли так відзначитись? Може, подвиг…
— А чому б і ні?..
— Ах, як цікаво! Розкажіть, будь ласка.
— Не можна, це таємниця.
— Подвиг не може бути таємницею! — з пафосом вигукнула Дора, непомітно підморгнувши іншим. — Він повинен стати прикладом для всіх!
Амрен налив собі коньяку.
— Іноді подвиг зовні не відрізниш од буденних справ, — почав пояснювати він, — та коли подивитись глибше, то саме ці буденні справи і є основою, так би мовити, коренем подвигу… так би мовити… — Заплутавшись, Амрен потягнувся до коньяку й випив його одним духом.
Герман прийшов йому на допомогу:
Читать дальше