Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

— П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…

— Двадцять п’ять… — замахав руками ювелір.

— Двадцять — моє останнє слово!

— Гаразд, — старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. — Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.

— Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.

— Коли я побачу товар?

— Хоч зараз, — поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.

— Як! — підскочив ювелір. — Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?

— Саме зважаючи на це, — посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. — Вас не здивуєш, — скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, — та дещо тут є…

Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.

— Не хочу говорити вам компліменти, — мовив, — та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.

— Отже? — запитав Шпехт.

— У вас все? — відповів ювелір запитанням на запитання.

— Маю ще золоті годинники.

— Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, — розвів руками Кремер.

— Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, — усміхнувся Шпехт. — Мене цікавлять гроші.

— Оптом? — запитав ювелір.

Петро кивнув.

Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…

— Сподіваюсь, — примружив очі ювелір, — ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту — надійні, гарантовані векселі.

— Я практична людина, гер Кремер, — заперечив Шпехт, — і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. — Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. — Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились — двадцять процентів валютою.

— Цей чоловік пустить мене на дно, — скривився ювелір. — Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.

— Скільки?

— З тиждень.

Побачивши, як невдоволено знизав плечима Шпехт, Кремер захвилювався:

— Я вас розумію: в чужому місті, поганий готель… От що, — сказав рішуче, — будете жити у мене. І не заперечуйте! На весь будинок — лише я, дочка та економка. Сподіваюсь, сподобаєтесь моїй Лотті.

Шпехт засовався на стільці — він і не мріяв, що йому так поталанить. Але ж, коли відразу погодитись…

Кремер зрозумів його по-своєму: певно, не хоче остаточно зв’язувати руки і зондуватиме грунт у інших ювелірів. Та не такий він дурний — валізка з коштовностями не повинна залишити стіни його особняка. Ювелір натиснув на кнопку дзвінка і, коли у дверях з’явився продавець з маленькими хитрими оченятами, наказав:

— Викличте таксі. І попередьте фрау Лотту, що ми їдемо. За вашим багажем потім пошлемо шофера, — обернувся до Шпехта, наче у них все давно було вирішено.

Герман підвівся, нахилив голову.

— Мені не хотілося б обтяжувати вас своєю особою, та, — розвів руками, — нічого не залишається, як прийняти з вдячністю ваше запрошення.

— Їдемо, — потягнувся Кремер за старомодним чорним котелком. — Сьогодні я маю право трохи розважитись.

Того вечора Харнак був у доброму гуморі. “Нарешті пан Сливинський влаштувався на роботу за фахом!” — підсміювався він.

Модест Сливинський трохи злостився на гауптштурмфюрера, та не погодитись з ним не міг: цей чортів гестапівець мав-таки рацію. Тим більше, що доручення, одержане від Менцеля, у глибині душі подобалось йому, навіть тішило його самолюбство. Він почувався як актор, котрий нарешті одержав вимріяну роль: коли в тебе давно все готове й продумане — мізансцени, паузи, навіть окремі наголоси, але ж цього ніхто не знає, — і ти дивуєш усіх ніби геніальними експромтами та примушуєш подивитися на себе зовсім новими очима.