Ростислав Самбук - Ювелір з вулиці Капуцинів

Богдан набрав жменю обручок, недбало підкинув.

— Витребеньки, — мовив презирливо. — Через такий мотлох люди вар’ятами стають! Тьху!.. — погойдав біля лампи сережкою з великим каменем, що відсвічував дивним блиском. — Коштовна штучка. Напевно, не в робітниці взяли…

— Що ти хочеш сказати? — гаркнув Заремба.

— Нічого, — знизав плечима Богдан. — Так, до слова…

— Дивись мені, розумник… До слова… Буцімто не розуміють його… Може, і справді у якоїсь сволоти взяли — багатих гендлярів у навколишніх містечках до чорта було. І може, коли розібратись, мені цю сволоту зовсім не шкода. Але ж карають і їх, і тих, що світлого дня у житті не бачили. Одним махом тисячі А тисячі — ось що страшно.

— Ви, вуйку, на мене кричите, ніби я вам заперечую…

— Та не на тебе я, — махнув рукою Заремба. — На себе… Сидимо тут, а вони…

— Це вже ти, брате, загнув, — втрутився Дорошенко. — Сьогодні — двадцять есесівців, а сьогодні — не перший день. Розумію тебе, он де вони, за Доном вже, та чи ми в цьому винні? Тут, брате, нашої вини нема, — сказав впевнено. — Не картай себе!

— Не картай… А коли боляче?

— Спати! — вдарив Дорошенко рукою по столу.

— Спати, — погодився Євген Степанович. — Заховай це, — наказав Богданові, кивнувши на коштовності, — завтра візьмемо на облік. Іменем Радянської влади. Це — піт трудящих…

Коли погасили світло, запитав Дорошенка:

— Як ти, Василю, гадаєш: може, ми Богдана з частиною цих… витребеньок раніше у місто відправимо, а я вже потім, коли щока загоїться? Безпечніше буде. Його посадимо на фіру, ніби на базар їде, а я згодом через Злочний залізницею…

— Думаю — правильно, — пробурмотів Дорошенко. — Тільки не розумію, як ви це золото на гроші обернете. Гестапо відразу на слід натрапить.

— То вже нехай тебе не обходить. Є в нас одне діло — перша кляса…

Менцель роздратовано кинув трубку й наказав покликати Харнака. Він завжди радився з гауптштурмфюрером у важливих випадках. У Віллі Харнака розумна голова. Коли 6 не спиртне й жінки, далеко пішов би. І нюх у нього справжнього слідчого. Іноді стільки ниток є, сам чорт голову зламає, а він неодмінно вхопиться за потрібну. “Інтуїція”, — посміхається. Менцель знає, що це — пусте: не інтуїція, а вміння швидко зважити всі можливі варіанти, визначити головне. З такими здібностями інший ліктями прокладав би дорогу, а Віллі…

— Знаєте, штандартенфюрер, — сказав колись, — те, що я собі дозволю, ви вже зробите, вагаючись. Не поїдете ж ви зараз зі мною в бордель? А я не хочу позбавляти себе такої можливості…

Менцель і досі не знає, жартував тоді Харнак чи говорив правду. Начебто усміхається, та очі серйозні. А втім — чорт з ним, головне, що гауптштурмфюрерові можна довіряти.

У Харнака під очима синці, повіки набрякли.

— Ви не пили? — зробив виразний, жест Менцель.

— Що ви, шеф! Ви ж знаєте, я зранку не п’ю.

— В тому й річ, що вже не ранок.

— Майн гот, справді, вже третя. Але ж ви, певно, викликали мене не для того, щоб звірити годинники?

— Ви напрочуд догадливі, Віллі. Знов неприємність…

— Листівки?

— Гірше.

— Когось убили з наших телепнів?

— Гірше, Віллі, гірше…

— Здається, шеф, я стану забобонним. Сьогодні мені снилося…

— Під три чорти сни, Віллі!.. Спалено танкетку, яка везла до міста коштовності!

— Коли?

— Щойно подзвонили.

— Збираєтесь їхати?

— Машина вже чекає на нас.

Танкетка перегородила шосе — погнутий метал смердить обгорілою фарбою. Харнак обійшов навколо неї, для чогось вдарив носком блискучого чобота по розірваній гусениці, зазирнув всередину.

— Двох думок бути не може, — констатував. — Протитанкова граната… — Перестрибнув через кювет. — Кидали ось звідси… Навіть окопчик викопали… Розумно…

— Ви наче хвалите цих бандитів, — скривився Менцель.

— Об’єктивно оцінюю, штандартенфюрер. Коли б їх не було, нас з вами тут не тримали б.

Отак завжди: у цього Віллі дуже гострий язик. Ніколи не знаєш, що він утне. І ніякої поваги до старшого за чином.

— Ох, Віллі, Віллі, — буркнув Менцель. — Ви коли-небудь дограєтесь.

Власне, йому імпонував саме такий тон у їхніх стосунках. Менцель знав, що при сторонніх Харнак ніколи не вдасться до фамільярності. А віч-на-віч нехай базікає: в цьому є навіть приємний присмак, щось майже сімейне і трохи патріархальне, притаманне старій німецькій аристократії.

Харнак лише глянув на машину і трупи солдат, що лежали біля неї. Вийшов на горбок, зарослий травою, покликав Менцеля.