Ростислав Самбук: Есесівські мільйони

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною огорожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель “Корона”.

Гюнтер поставив “фольксваген” на місце й піднявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний передпокій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в передпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчинити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

“Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…”

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву ворогові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?